Розділ 8.Вийти з тіні продовження

Анна не одразу зрозуміла, що за нею йдуть.

Не «стежать» — це було б надто просто.

Йшли так, ніби вона сама їх привела.

Вузька вулиця за кав’ярнею пахла мокрим каменем і старим містом. Тут не було камер Луки. Вона це знала. Саме тому її сюди й тягнуло — як до забороненої зони всередині себе.

— Анно.

Голос пролунав тихо. Без акценту. Без поспіху.

Вона не обернулася одразу. Дала собі секунду. Дві. Вдих.

— Ви не маєте мене знати, — сказала вона, дивлячись перед собою.

— А ви не мали бути тут, — відповіли ззаду. — Ми квити.

Анна повільно повернулась.

Чоловік був старший за Марко. Не з його типажу. Без дорогого костюма, без демонстративної сили. Його обличчя було… непомітним. Саме такими бувають ті, хто виживає довше за всіх.

— Марко не попереджав, — сказала Анна.

— Він і не знає, що я тут, — спокійно відповів чоловік. — Інакше ви б уже не стояли.

Це вдарило сильніше за погрозу.

— Хто ви? — спитала вона.

— Людина, яку ви не мали побачити.

— І людина, яка знає, що Лука зробить, коли дізнається про цей ранок.

Анна відчула, як шкіра на руках напружилась. Не від холоду. Від усвідомлення.

— Ви хочете використати мене, — сказала вона.

— Ні, — він усміхнувся ледь помітно. —

— Ми хочемо перевірити, чи ви вже використовуєте себе самі.

Він зробив крок ближче. Не порушуючи дистанції — порушуючи простір.

— Марко думає, що грає проти Луки, — продовжив він. —

— Лука думає, що контролює вас.

— А ви… — він нахилив голову, — ви — змінна, яку ніхто не прорахував.

Анна мовчала. Усередині не було істерики. Була ясність. Жорстка. Холодна.

— Що вам потрібно? — спитала вона.

— Нічого, — відповів чоловік. — Поки що.

— Лише щоб ви знали: Марко не просто зраджує. Він продає час.

— А час у світі Луки — це тіла.

Він дістав з кишені маленьку флешку. Поклав на підвіконня поряд з нею.

— Тут не докази. Тут — напрямок.

— Якщо ви підете до Луки — ви станете щитом.

— Якщо не підете — станете мішенню.

— Якщо зробите третє… — він зробив паузу, — тоді хтось із них помре.

Анна взяла флешку. Вперше — без вагань.

— Ви щойно підписали собі вирок, — сказала вона.

Чоловік усміхнувся трохи ширше.

— Ні.

— Свій вирок підписав Марко.

— А ви… — він відступив, — ви щойно перестали бути чужою грою.

Він зник так само тихо, як з’явився.

Анна залишилася одна.

Телефон завібрував у руці.

Одне повідомлення.

Від Луки.

Де ти?

Вона дивилася на екран довго.

Надто довго для того, хто під захистом.

І недостатньо довго для того, хто вже зробив вибір.

Я скоро повернуся.

Але ти маєш бути готовий почути те, що змінить усе.

Вона прибрала телефон.

Тепер Анна знала:

Марко перейшов межу.

Лука вже не зможе захищати, не знищуючи.

А вона стала точкою, де ці два світи зійдуться кров’ю.

І цього разу — вона не відступить.