Розділ 8.Вийти з тіні

Анна прокинулася раніше, ніж дозволяв новий режим безпеки.

Вона зрозуміла це ще до того, як відкрила очі: тиша була надто правильною. Не домашньою — контрольованою. За дверима стояли люди. Вікна більше не були просто вікнами. Повітря здавалося перевіреним.

І вперше це її не заспокоювало.

Анна сіла на ліжку й не покликала нікого. Вона дозволила страху пройти крізь себе — не борючись, не тікаючи. Він більше не був панікою. Він став інструментом.

Лука хотів, щоб вона була захищеною.

Марко хотів, щоб вона була слабкою.

А вона вирішила бути непередбачуваною.

Анна вдяглася повільно, навмисно обираючи прості речі — ті, що не виглядали як броня. Волосся зібрала недбало. Ніби все ще могла бути звичайною.

Коли двері відчинилися, охоронець напружився.

— Ви не повідомили, що прокинулись, — сказав він.

— Тепер повідомляю, — спокійно відповіла Анна. — Мені потрібен телефон.

— Нам заборонено…

— Я знаю, — перебила вона. — Але Лука теж знає, що я не річ.

— Передай йому, що я виходжу.

Охоронець завмер. У його очах майнуло те саме, що вона бачила вже не раз: страх зробити неправильний вибір між наказом і реальністю.

— Куди? — нарешті спитав він.

Анна усміхнулася — вперше не м’яко.

— Туди, де мене не чекають.

Через двадцять хвилин вона була поза домом.

Місто жило своїм життям — байдужим, гучним, небезпечним. І саме тут Анна відчула себе дивно… цілісною. Без стін. Без камер. Без чужих рук на відстані пострілу.

Вона йшла вулицею і знала: за нею все одно стежать. Але тепер це було її рішенням.

Анна зайшла в маленьке кафе, яке пам’ятала ще з часу до Луки. Сіла біля вікна. Замовила каву. І дістала телефон.

Один номер.

Старий.

Той, який вона ніколи не видаляла — просто не наважувалась набрати.

Контакт Марко не зберігала. Але пам’ять не стирається так легко.

Палець завис над екраном.

— Якщо я мішень, — прошепотіла вона собі, — то принаймні не мовчазна.

Виклик пішов.

Кілька гудків.

Пауза.

— Анна? — голос Марко був здивований. І… задоволений.

Вона заплющила очі на секунду.

— Так, — сказала вона рівно. — Це я.

По той бік повисла тиша — важка, обережна.

— Лука знає? — спитав Марко.

Анна подивилася у відображення у вікні. На жінку, яка більше не ховалася.

— Ні, — відповіла вона. — І це головне.

Вона відчула, як усмішка Марко проступає крізь дроти.

— Ти граєш з вогнем, Анно.

— Ні, — сказала вона. —

— Я виходжу в світло. А от хто з нас згорить — ще питання.

Коли дзвінок обірвався, Анна не тремтіла. Вона розуміла: щойно змінила правила гри.

Десь у місті Лука вже дізнавався, що вона зникла з радарів.

Марко — що отримав шанс.

А вона — що більше не може повернутися назад.

Анна допила каву, підвелася і вийшла з кафе.

Вперше вона була не під захистом.

Вона була ризиком.