Розділ 7. Забраний ґрунт (фінал)

Анна зрозуміла, що щось сталося, ще до того, як Лука заговорив.

У домі змінилася тиша. Вона стала щільнішою, зібраною, ніби кожна стіна слухала. Люди рухалися швидше, говорили менше. Її більше не залишали саму навіть на хвилину — і цього разу це не маскували.

Лука зайшов у кімнату і зачинив двері.

На замок.

Анна повільно підвелася.

— Це через мене, — сказала вона не запитуючи.

Він кілька секунд дивився на неї, ніби зважував, скільки правди можна витримати за один раз. Потім підійшов ближче. Не торкнувся.

— Марко зробив хід, — сказав Лука. — Після якого не відступають.

У неї перехопило подих.

— Який?

— Він почав шукати шлях до тебе.

Слова не прозвучали гучно. Вони впали рівно — і вдарили точно. Анна відчула, як холод проходить уздовж хребта.

— Як? — тихо запитала вона.

— Через твоє минуле. Через роботу. Через людей, які ще не знають, що стали мішенями.

Вона стиснула пальці.

— Він хоче мене налякати?

— Ні, — Лука похитав головою. — Він хоче змусити мене помилитися.

Анна підняла на нього очі. В них було не лише страх — образа. Усвідомлення.

— Отже, я тепер… інструмент.

Лука різко видихнув. Це був єдиний знак, що ці слова його зачепили.

— Ти — не інструмент, — сказав він жорстко. — Але ти стала важелем. І я не буду брехати тобі про це.

Він зробив крок ближче. Цього разу — свідомо порушуючи дистанцію.

— Це означає, — продовжив Лука, — що з цього моменту твоє життя більше не належить лише тобі.

— Твій розклад. Твої маршрути. Твої зустрічі. Усе зміниться.

Анна мовчала. Вона слухала не як жертва — як людина, яка рахує ціну.

— А якщо я скажу «ні»? — нарешті спитала вона.

— Ти маєш право, — відповів Лука. — Але це «ні» не поверне тебе в безпеку. Воно лише зробить тебе самотньою мішенню.

Вона гірко усміхнулася.

— Тобто вибору немає.

— Є, — тихо сказав він. — Але всі вони важкі.

Анна підійшла до вікна. Подивилася на темряву за склом — тепер уже знайому, майже особисту.

— Що ти зробиш з Марко? — запитала вона, не обертаючись.

Пауза затягнулася.

— Те, що мав зробити раніше, — відповів Лука. — Але тепер швидко.

Вона обернулася.

— І якщо він не зупиниться?

— Він уже не зупиниться, — сказав Лука. — Саме тому я мушу.

Анна підійшла до нього впритул. Їх розділяли сантиметри — але це була не близькість. Це була конфронтація.

— Послухай мене, — сказала вона тихо. — Я не прошу захисту. Я прошу правди.

— Якщо я залишаюся — я маю знати, у що саме вплутуюся.

Лука дивився на неї довго. Потім кивнув.

— Тоді правда така, — сказав він. — Після сьогоднішньої ночі Марко або зникне…

— або спробує вдарити ще раз. І цього разу — болючіше.

— А я? — запитала Анна.

Його голос став нижчим.

— А ти, — сказав Лука, — стала точкою, заради якої я не дозволю собі вагатися.

Ці слова були не зізнанням. Вони були вироком — для них обох.

Анна повільно кивнула.

— Тоді скажи мені ще одне, — тихо сказала вона. — Якщо я залишуся… ти зможеш мене не зламати?

Лука відповів не одразу.

— Я не обіцяю, що буде легко, — сказав він. — Але я обіцяю, що не зраджу.

Анна зробила крок уперед.

— Тоді я залишаюся.

За вікном ніч стискалася.

Марко вже зробив свій вибір.

Анна — свій.

А Лука — готувався поставити крапку.