Розділ 7. Забраний ґрунт продовження

Марко зрозумів, що щось пішло не так, коли двері зачинилися занадто тихо.

Зустріч мала бути його відповіддю. Демонстрацією, що він ще тримає контроль. Але тепер, сидячи за столом із людьми, які уникали прямого погляду, він відчув інше: самотність. Не фізичну — стратегічну.

— Ми затягнулися, — різко сказав він. — Переходимо до справи.

Один із партнерів підвівся.

— Думаю, на цьому все, Марко, — сказав він спокійно. — У нас… змінилися обставини.

— Які ще обставини? — Марко стиснув кулаки. — Ми домовлялися.

— Домовленості працюють, — відповів той, — лише коли за ними стоїть сила.

Ці слова прозвучали як вирок.

Марко встав. Його стілець скрипнув надто голосно — як постріл у тиші. Він подивився по колу й раптом побачив правду: жоден із присутніх не піде з ним до кінця. Вони вже зробили свій вибір. Без нього.

Коли він вийшов на вулицю, ніч здалася холоднішою, ніж зазвичай. Телефон у кишені завібрував. Невідомий номер.

— Говори, — різко кинув Марко.

— Ти втрачаєш час, — пролунало у відповідь. Голос був спокійний. Чужий. — І людей.

Марко зупинився.

— Лука, — сказав він. Не як запитання. Як факт.

— Ти зробив поспішний крок, — продовжив голос. — Тепер у тебе є два варіанти. Жоден з них тобі не сподобається.

— Я не здаюся, — прошипів Марко.

Коротка пауза.

— Я знаю, — відповів Лука. — Саме тому ти програв.

Зв’язок обірвався.

Марко стояв кілька секунд, намагаючись відновити дихання. Його план розсипався. Але замість зупинитися — він зробив найгірше можливе.

Він вирішив ударити не по Луці.

Він вирішив ударити по Анні.

Не прямо. Не зараз. Через людей, які ще не знали, що вже під наглядом. Через інформацію, яка мала налякати, дестабілізувати, змусити Луку втратити холодну голову.

Це був його останній шанс.

І його фатальна помилка.

Коли Лука отримав доповідь, він не підвищив голос. Не розбив нічого. Лише повільно зняв годинник із зап’ястя й поклав на стіл.

— Він перетнув межу, — сказав Лука.

— Тепер — кінець? — обережно запитав хтось.

Лука підвів погляд. У ньому не було гніву. Лише остаточність.

— Тепер немає дороги назад, — відповів він. — Ні для нього. Ні для тих, хто поруч із ним.

Десь у місті Марко ще вірив, що контролює ситуацію.

Що це просто загострення.

Що він ще зможе домовитися.

Але точка неповернення вже була пройдена.

Бо найгірше, що можна зробити в цій грі —

це зробити особистим те, що Лука тримав під холодним контролем.

І тепер наступний хід буде не повільним.

І не безкровним.