Розділ 7. Забраний ґрунт продовження

Марко зробив саме те, на що Лука розраховував.

Він злякався тиші — і вирішив її зламати.

Зустріч була призначена поспіхом. Не на нейтральній території. Не через перевірені канали. Він поквапився — і це було видно в усьому: в різких дзвінках, у невпевнених наказах, у людях, яких він узяв із собою замість тих, кому справді довіряв.

Марко хотів показати силу.

Насправді — він показав тріщину.

— Лука думає, що я відступлю, — сказав він, нервово стискаючи келих. — Думає, що я буду чекати.

Він помилявся не в словах.

Він помилявся в тому, кому ці слова були сказані.

Один із присутніх слухав занадто уважно. Інший — мовчав не з лояльності, а з розрахунку. Інформація вийшла з кімнати раніше, ніж Марко допив напій.

І вийшла — прямо до Луки.

Коли Лука почув про зустріч, він не зупинив її.

Він дозволив їй відбутися.

— Він думає, що робить крок уперед, — сказав Лука, слухаючи доповідь. — Насправді він просто вийшов на світло.

І саме в цей момент баланс сил остаточно змістився.

Марко вперше залишився без гарантій. Без тіней, за якими можна сховатися. Без впевненості, що хтось прикриє спину.

Він відчув це пізно — коли зрозумів, що його більше не бояться так, як раніше.

А страх — єдина валюта, якою він володів.

Анна дізналася про це ввечері.

Не в деталях. Лука ніколи не перевантажував її інформацією. Він сказав лише головне — і цього виявилося достатньо.

— Марко зробив помилку, — сказав він. — Тепер події підуть швидше.

Анна сиділа біля вікна, дивлячись на темряву міста. Вона слухала не слова — інтонацію. В ній не було полегшення. Лише концентрація.

— Швидше — означає небезпечніше, — сказала вона.

— Так, — відповів Лука.

Вона кивнула. І лише тепер усвідомила, що цей хід Луки має не лише стратегічну ціну. Він має особисту.

— Мене почнуть перевіряти, — сказала Анна. — Не як людину. Як слабке місце.

Лука подивився на неї уважно. Занадто уважно, щоб це було випадково.

— Ти більше не слабке місце, — сказав він. — Ти — важіль.

Це слово боляче лягло на груди.

— Важелі ламають, — тихо відповіла Анна.

Він не заперечив.

— Саме тому я не дозволю тобі бути наївною, — сказав Лука. — Від сьогодні ти маєш знати: кожен твій вихід, кожне слово, кожна людина поруч — частина гри.

Анна заплющила очі. Вона згадала своє попереднє життя — клас, дошку, голоси дітей. Там теж були правила. Але вони не вимагали платити собою.

— А якщо я не витримаю? — запитала вона, не відкриваючи очей.

Лука підійшов ближче. Цього разу — трохи ближче, ніж раніше. Його голос був тихим, але твердим.

— Тоді я програю, — сказав він. — А я не граю в ігри, де програю.

Анна відкрила очі й подивилася на нього. В цю мить вона зрозуміла: ціна цього ходу — не лише кров і влада. Ціна — вона сама. Її страх. Її витримка. Її здатність не зламатися.

І ще вона зрозуміла інше:

повернення назад більше не існує.

Марко зробив поспішний крок.

Лука зробив точний.

А Анна опинилася між ними — не як жертва, а як фактор, який змінює фінал.