Розділ 7. Забраний ґрунт

Лука не вбивав Марко одразу.

Саме це і було ходом.

Він знав: швидка смерть — це подарунок. Марко чекав удару. Напевно, навіть підготувався до нього. Люди такого типу завжди уявляють свій кінець гучним. Кров. Зрада. Кульмінація.

Лука обрав тишу.

Першим зник не Марко — зникли його маршрути.

Потім — його люди. Не фізично. Вони просто перестали брати слухавку. Перестали отримувати оплату. Перестали відчувати ґрунт під ногами.

Одна зустріч не відбулася.

Друга — зірвалася через «помилку».

Третю — скасували за годину до початку.

Марко відчув це тілом раніше, ніж зрозумів головою.

Він сидів у своєму офісі, дивлячись на телефон, який мовчав. Мовчання було новим. І воно несло в собі повідомлення гірше за будь-яку погрозу.

— Це він, — сказав Марко нарешті. Не голосно. Але впевнено.

— Лука не б’є одразу. Він дивиться, як ти починаєш сумніватися в собі.

Того ж вечора Лука зробив наступний крок.

Він не звернувся до Марко напряму. Він звернувся до того, що Марко вважав недоторканним — репутації.

Через два незалежні канали пішла інформація. Не вигадка. Правда. Та, яку Марко роками ховав, купуючи мовчання і лояльність. І Лука знав: правда, випущена дозовано, небезпечніша за брехню.

Кілька старих партнерів відмовилися від зустрічей.

Один — зажадав пояснень.

Ще один — почав шукати альтернативи.

Баланс хитнувся.

Лука спостерігав за цим не з офісу. Він стояв на балконі, дивлячись на місто. Телефон у руці був теплим — люди працювали чітко. Без запитань.

— Це лише початок, — сказав він у темряву.

Анна стояла позаду. Вона не втручалася. Вона вчилася читати тишу — так, як читав її він. Вона бачила, як Лука не радіє. Не тріумфує. Для нього це не було помстою.

Це було наведенням порядку.

— Ти забираєш у нього все, — тихо сказала Анна.

— Ні, — відповів Лука. — Я забираю в нього впевненість.

— Коли вона зникне, він зробить помилку.

Він обернувся до неї.

— І тоді він сам прийде.

Анна відчула холод у грудях. Вона зрозуміла: цей хід змінює не лише розклад сил. Він змінює правила гри. І Марко це теж зрозуміє.

Бо найстрашніше для зрадника — не викриття.

Найстрашніше — коли тебе більше не бояться.

І десь у місті Марко дивився у темне вікно, вперше по-справжньому усвідомлюючи:

Лука не полює на нього.

Лука вже виграв час.

А час у цьому світі — завжди чиясь смерть