Розділ 6 .Наслідки тиші (фінал)

Лука не пішов одразу.

Він стояв у темряві ще довго після того, як за Анною зачинилися двері ванної. Слухав шум води — рівний, майже заспокійливий. Вона була тут. Під його дахом. У його полі відповідальності.

І саме це змінювало все.

Телефон у його руці ожив.

— Зберіть усіх, — сказав Лука тихо. — Зараз.

За двадцять хвилин у кімнаті було троє. Ті, кому він довіряв не через вірність, а через страх його втратити. Лука не сів. Він стояв — і це означало, що рішення вже прийняте.

— Від сьогодні Анна не виходить сама, — сказав він. — Ні на годину. Ні під приводом. Вона — під моїм прямим захистом.

Один із чоловіків зиркнув убік. Коротко. Лука це помітив.

— Вона не заручниця, — додав він. — Але й не стороння.

— Хто торкнеться її — торкнеться мене.

Це прозвучало не як погроза. Як правило.

— Ти впевнений? — обережно запитав інший. — Це зробить її… мішенню.

Лука кивнув.

— Вона вже мішень. Різниця лише в тому, чи знають вони, що за нею стою я.

Коли всі вийшли, Лука залишився сам. Він притулив долоні до столу, відчуваючи холод дерева. Це рішення не було імпульсивним. Воно було неминучим.

Анна вийшла пізніше. Волосся ще вологе. Обличчя спокійніше, але очі — уважніші. Вона подивилася на нього і зрозуміла: щось сталося.

— Що ти зробив? — запитала вона прямо.

Лука не відвертався.

— Я забрав у тебе ілюзію вибору, — відповів він. — І дав тобі шанс вижити.

Вона мовчала кілька секунд.

— Це означає, що я тепер під охороною? — тихо.

— Це означає, що відтепер ти — частина мого світу. Публічно.

Анна відчула, як у грудях стискається. Захист мав ціну. І вона її відчула одразу.

— Вони будуть знати, — сказала вона.

— Так.

— І використовувати мене.

— Спробують.

Він підійшов ближче. Не торкаючись.

— Я не питатиму, чи ти готова, — сказав Лука. — Бо готовність тут — міф.

— Я лише скажу правду: після цієї ночі ти стала важливою. А важливих або ховають… або показують.

Анна підняла погляд. У її очах було щось нове — не згода і не страх. Усвідомлення.

— Тоді не ховай мене, — сказала вона. — Але й не роби вигляд, що я слабка.

Лука затримав на ній погляд. Довго. Потім ледь кивнув.

— Ти не слабка, — сказав він. — Саме тому це небезпечно.

За вікном ніч остаточно вступила у свої права.

І десь далеко — вже готувався удар у відповідь.

Анна ще не знала, що з цього моменту її ім’я вимовлятимуть пошепки.

І що захист Луки — це щит, який притягує удари.