Розділ 6.Наслідки тиші продовження

Лука зачинив двері.

Не різко. Не на замок. Просто так, що звук клацання в тиші прозвучав надто голосно. Анна стояла посеред кімнати, не знімаючи пальто, ніби це могло бути бронею. Вона ще відчувала місто на шкірі — холод, чужі погляди, кроки за спиною.

— Ти тремтиш, — сказав Лука.

Не як докір. Як констатацію.

— Я… — Анна зробила вдих, але він вийшов уривчастим. — Я думала, що готова. А тепер не знаю.

Лука підійшов ближче. Повільно. Зупинився на відстані, яка змушувала тіло реагувати раніше, ніж розум. Він не торкався — і саме це було найважчим.

— Страх — це нормально, — сказав він тихо. — Ненормально — коли ти робиш вигляд, що його немає.

Анна підвела на нього очі. Вони були темніші, ніж зранку. Не від сліз — від напруги.

— А ти? — запитала вона. — Ти боїшся?

Кутик його губ ледь здригнувся.

— Я боюся втратити контроль, — чесно відповів Лука. — Тому я його не відпускаю.

Він підняв руку. Повільно. Зупинився за кілька сантиметрів від її обличчя. Анна затамувала подих. У цю мить вона усвідомила: він питає без слів. І відповідь залежить від неї.

Вона не відступила.

Лука торкнувся. Легко. Пальцями — до її підборіддя. Лише щоб змусити підняти голову. Цей дотик не був ласкою. Він був фіксацією.

— Подивись на мене, — сказав він.

Вона подивилася.

Світ звузився до відстані між їхніми обличчями. Анна відчувала його подих. Рівний. Контрольований. І власний — збитий, надто гучний.

— Ти розумієш, — продовжив Лука, не відпускаючи її, — що відтепер будь-хто може використати тебе, щоб дістатися до мене?

— Так, — прошепотіла вона.

— І що я не дозволю тобі робити вигляд, ніби ти просто спостерігач?

Її серце калатало. Частина її хотіла сказати «ні». Інша — вже знала, що це буде брехня.

— Так, — повторила вона.

Лука нахилився трохи ближче. Не поцілував. Зупинився біля самого вуха.

— Тоді запам’ятай, Анно, — його голос був низьким, майже шепотом. — Поруч зі мною безпечно лише тоді, коли ти чесна. Зі мною. І з собою.

Він відпустив її так раптово, що вона зробила крок назад, щоб не втратити рівновагу. У тілі залишився відбиток його дотику — не на шкірі, глибше.

— Іди, — сказав Лука. — Прийми душ. Змий сьогоднішній день.

Вона дивилася на нього, не рухаючись.

— А якщо я не хочу змивати? — тихо запитала Анна. — Якщо я хочу пам’ятати?

Він затримав на ній погляд довше, ніж дозволяв собі раніше. У цій паузі було все: бажання, стриманість, небезпека.

— Тоді ти вже зробила вибір, — відповів він.

Анна пішла, відчуваючи, як кожен крок віддаляє її не від нього — а від колишньої себе.

А Лука залишився стояти, стискаючи пальці в кулак.

Бо тепер загроза була не лише зовні.

Вона була між ними.

І він знав: відтепер контроль — це не тільки його зброя.

Це їхній зв’язок.