Розділ 6 . Наслідки тиші продовження

Анна вийшла з дому Луки ближче до полудня.

Не сама — і не під охороною в очевидному сенсі. Просто поруч завжди хтось був. Надто вчасно відчиняв двері. Надто точно зупиняв таксі. Надто спокійно тримав дистанцію.

Їй не казали: ти під захистом.

Їй показували: ти вже не одна.

Місто зустріло її шумом, який раніше заспокоював. Тепер — дратував. Анна ловила погляди, на які раніше не звернула б уваги. Занадто довгі. Занадто уважні. Чи це її уява? Чи наслідок ночі, яка змінила фокус?

Вона зайшла в кав’ярню біля школи. Звичне місце. Звичний маршрут. Її спроба довести собі, що світ не перевернувся.

Кава була гіркою. Стіл — холодним. Телефон мовчав.

І саме тоді вона відчула це.

Не страх — передчуття.

Ніби хтось дивиться не на неї, а крізь неї. Вивчає. Порівнює. Визначає, скільки вона важить — не як людина, а як фактор.

Анна підняла погляд.

Чоловік за сусіднім столиком. Зовсім звичайний. Акуратний. Спокійний. Він не дивився прямо. Він дивився у віддзеркалення вікна — і бачив її.

Їхні погляди перетнулися в склі.

Він ледь кивнув. Не як знайомий. Як той, хто побачив.

Телефон Анни завібрував.

Лука:

Не рухайся. Заплати і вийди через хвилину. Не обертайся.

Серце вдарилося об ребра. Швидко. Нерівно.

Вона не відповіла. Просто зробила ковток кави, відчула, як руки тремтять, і змусила себе дихати рівно. Один рахунок. Другий. Третій.

Коли Анна підвелася, чоловік теж рухнув зі стільця. Повільно. Невимушено. Занадто синхронно.

Вона вийшла на вулицю.

Повітря було холоднішим, ніж здавалося. За спиною — кроки. Не наближалися. Але й не зникали.

Лука:

Тепер праворуч. Не пришвидшуйся.

Вона повернула. Побачила чорний автомобіль, припаркований без номерів. Двері відчинилися ще до того, як вона підійшла.

Анна сіла. Машина рушила одразу.

— Хто це був? — прошепотіла вона, коли зрозуміла, що може говорити.

Відповідь прийшла не відразу.

Лука:

Повідомлення. Не для тебе — для мене.

— Я… щось зробила не так?

Кілька секунд тиші. Найгіршої.

Лука:

Ні. Саме навпаки.

Вона заплющила очі. Усередині щось зламалося остаточно — і вже не від страху. Від ясності.

— Вони будуть за мною стежити? — запитала Анна.

Лука:

Вони вже.

Машина зупинилася. Зовсім в іншому районі. В іншій реальності. Анна вийшла і зрозуміла: повернення до колишнього життя не буде навіть символічним.

Коли ввечері вона знову опинилася в домі Луки, її вже не питали, чи вона хоче залишитися.

Лука стояв біля вікна. Темрява за склом була щільною.

— Це була перша, — сказав він, не обертаючись. — Попереджувальна.

— Для кого? — голос Анни був тихим, але рівним.

Лука повернувся. Подивився прямо.

— Для тебе, — відповів він. — І для мене.

— Вони хотіли побачити, чи злякаєшся.

— А ти хотів перевірити, чи я втечу, — сказала вона.

Він не заперечив.

— Я не втекла, — додала Анна.

— Я знаю, — тихо сказав Лука. — І тепер усе стане жорсткіше.

Він підійшов ближче. Все ще не торкнувся. Але цього разу між ними не було ілюзій.

— З цього моменту, — сказав він, — я відповідальний за тебе.

— А ти, — його погляд заглибився в неї, — за те, щоб вижити поруч зі мною.

Анна відчула страх. Справжній.

І водночас — дивне, небезпечне відчуття: вона більше не сама проти темряви.

Темрява тепер мала ім’я.

І воно стояло навпроти неї.