Розділ 6. Наслідки тиші

Анна прокинулася з відчуттям, що світ зсунувся.

Не зруйнувався — саме зсунувся, на кілька градусів убік. Достатньо, щоб усе знайоме стало трохи неправильним. Повітря в кімнаті було тим самим, ліжко — тим самим, але тіло пам’ятало ніч, у якій нічого не сталося і водночас сталося все.

Вона не чула кроків. Не чула голосів. Але знала: дім уже живе. І він живе за ритмом Луки.

Анна підвелася і тільки тепер помітила дрібниці. Одяг, акуратно складений на стільці — не так, як вона залишила. Склянка води біля ліжка. Двері, які вночі були зачинені, тепер ледь прочинені — рівно настільки, щоб не викликати тривоги.

Контроль, який не просить згоди.

Турбота, яка нічого не пояснює.

Коли вона вийшла в коридор, її зустріли погляди. Не цікаві — оцінювальні. Люди Луки не дивилися прямо. Вони дивилися так, ніби вона вже має статус, але ще не знає, який саме.

Це лякало більше за відверту ворожість.

— Доброго ранку, — сказав хтось із них, відчинивши перед нею двері.

Анна кивнула, але слова застрягли в горлі. Вона зрозуміла: тут кожен її рух уже помітили. І кожен зробить власні висновки.

Лука сидів за столом. Сам. Перед ним — кава, папери, телефон, який мовчав надто довго.

Він не підвівся, коли вона зайшла. Не тому, що знехтував — тому, що не було потреби щось демонструвати.

— Ти не поїхала, — сказав він, не дивлячись на неї.

— Я залишилася, — відповіла Анна.

Лука підвів погляд. Коротко. Достатньо, щоб вона відчула: ця різниця у формулюванні має значення.

— Саме так, — тихо погодився він.

Він жестом вказав на стілець навпроти. Не запросив — дозволив. І Анна сіла, усвідомлюючи, що з цього моменту кожне «так» і кожне «ні» тут має вагу.

— Ти маєш знати, — сказав Лука, — після цієї ночі ти не залишилася осторонь.

— Я й не хотіла, — вирвалося в неї швидше, ніж вона встигла подумати.

Він не усміхнувся. Але в його погляді щось змінилося. Наче рішення, яке визріло раніше, тепер отримало підтвердження.

— Сьогодні, — продовжив Лука, — станеться кілька речей. Частина з них — через тебе. Частина — попри тебе. Але всі — з наслідками.

Анна відчула холод під шкірою.

— Я не розумію, — сказала вона.

— Поки що ні, — спокійно відповів він. — І це добре. Страх приходить пізніше. Коли вже немає ілюзій.

Телефон на столі завібрував. Лука поглянув на екран. Його обличчя не змінилося — але простір навколо нього став жорсткішим, зібранішим, мов перед ударом.

— Марко зробив хід, — сказав він, більше собі, ніж їй.

Анна завмерла.

— Це означає, — додав Лука, підводячись, — що твоя присутність у моєму домі більше не є приватною справою.

Він підійшов ближче. Не торкнувся. Але його тінь накрила її повністю.

— З цього ранку, Анно, — сказав він тихо, — ти не просто жінка, яка мені небайдужа. Ти — точка впливу. І ціль.

Ці слова вдарили сильніше за крик.

Анна зрозуміла: ніч дала їй не близькість.

Ніч дала їй місце — у війні, яку вона ще не бачить.

І поки вона намагалася зібрати себе, десь у місті вже запускалися ланцюги подій, які зроблять неможливим повернення до колишньої Анни.

Як і до колишнього Луки.