Розділ 5 .Тонка лінія (фінал)

Анна залишилася на ніч.

Рішення не було озвучене — воно просто сталося. Не як виклик і не як капітуляція. Швидше як визнання факту: повертатися в «свій» світ сьогодні означало брехати собі.

Лука не запропонував. І не заборонив.

Він лише коротко кивнув, коли вона сказала, що не поїде. Ніби знав це раніше за неї. Ніби ця ніч уже була вписана в його плани — не як пастка, а як етап.

Їй дали кімнату. Просту. Занадто просту для такого дому. Без зайвих речей, без дзеркал, без дрібниць, за які можна було б вчепитися, щоб відчути себе «вдома». Лише ліжко, стілець, світло, яке не тиснуло.

Анна сіла, але не лягла.

Вона відчувала його навіть крізь стіни. Не присутність — контроль. Як рівну лінію напруги, що тримала весь будинок. Тут не було випадкових звуків. Кожен крок мав значення. Кожна тиша — причину.

Коли двері відчинилися, вона не здригнулася. Вона чекала.

Лука зайшов безшумно. Не підійшов близько. Став так, щоб вона його бачила — і водночас відчувала відстань.

— Ти не спиш, — сказав він.

— Я не можу, — чесно відповіла вона.

Він не запитав чому. Він подивився на неї так, ніби відповідь уже лежала на поверхні — оголена, без захисту.

— У моєму світі, — сказав Лука спокійно, — ніч — це момент правди. Вдень люди грають ролі. Вночі — залишаються лише ті, хто не боїться побачити себе.

Анна повільно підвелася. Вона відчула, як тіло реагує на його голос, на ритм слів, на впевненість, у якій не було ані крихти сумніву.

— А якщо я боюся? — запитала вона.

Лука зробив крок ближче. Лише один. Але простір одразу стиснувся.

— Тоді ти вже тут не випадково.

Вони стояли майже навпроти. Між ними залишалася долоня повітря. Ця відстань була наповнена більше, ніж будь-який дотик. Анна відчула, як серце б’ється швидше — не від бажання, а від усвідомлення, що її бачать наскрізь.

— Ти звик контролювати, — сказала вона тихо. — Але зі мною це не спрацює.

Лука ледь усміхнувся. Не переможно. Майже сумно.

— Я нічого не роблю з тобою, Анно, — відповів він. — Я просто не заважаю тобі йти туди, куди ти вже хочеш.

Ці слова стали точкою.

Вона зрозуміла: найбільша небезпека не в ньому.

Найбільша небезпека — в тому, що поруч із ним їй більше не хочеться тікати.

Анна не відступила. І Лука не наблизився.

Але в цю мить між ними остаточно зникла межа, яка називається «ще ні».

І десь у глибині дому — далеко від цієї тиші — вже починали рухатися механізми, які зроблять будь-яке «потім» неможливим.