Розділ 5 .Тонка лінія продовження

Анна почала залишатися довше.

Спочатку — під приводом. Книга, яку не встигла дочитати. Розмова, що «ще не закінчена». Чай, який охолов, але пити його не хотілося — хотілося часу. Потім приводи зникли, а присутність залишилася.

Простір Луки не тиснув. У цьому й була його небезпека.

Тиша тут не вимагала пояснень. Вона не ставила запитань — вона чекала, поки ти сам почнеш відповідати. Анна ловила себе на тому, що дихає інакше. Повільніше. Глибше. Ніби тіло підлаштовувалося під ритм, який не вона задала.

Лука не сидів поруч. Він майже не дивився на неї. І саме це зводило з розуму.

Його контроль не був жестом — він був відсутністю жестів. Відсутністю поспіху. Впевненістю, що не треба наближатися, щоб зайняти весь простір.

Анна рухалася кімнатою, ніби вивчаючи її. Насправді — вивчаючи себе в ній. Вона сіла, встала, підійшла до вікна. У кожному русі відчувала: він знає, де вона зараз, навіть не повертаючи голови.

— Ти тут вже годину, — сказав Лука спокійно. Не як зауваження. Як факт.

Анна здригнулася. Не від слів — від того, що він не питав, чому.

— Я… — вона замовкла. Пояснення здалися фальшивими ще до того, як народилися.

— Ти не мусиш нічого пояснювати, — додав він. — Але мусиш бути чесною з собою.

Ці слова пройшлися по ній повільно, майже ніжно. Вони не тиснули — вони знімали захист. Анна відчула, як щось усередині хитається, як тріщина, яку довго ігнорували.

— Тут небезпечно, — сказала вона тихо. — Для мене.

Лука нарешті подивився. Його погляд не був хижим. Він був точним.

— Небезпечно не тут, — відповів він. — Небезпечно там, де ти ще вдаєш, що маєш нейтралітет.

Між ними залишалася відстань. Кілька кроків. Ці кроки були важчими за будь-який дотик. Анна знала: якщо зробить хоча б один — дороги назад не буде. І Лука це знав теж. Саме тому не рухався.

— Ти контролюєш усе, — сказала вона, вже не звинувачуючи. Швидше — визнаючи.

— Ні, — він похитав головою. — Я створюю умови. Вибір завжди твій.

Це було найжорстокіше. Бо вона відчула: вибір уже відбувається. Не в словах. У тілі. У тому, як її тягне залишитися. У тому, як страх і бажання перестали бути протилежностями.

Анна підняла погляд. Їхні очі зустрілися — і цього виявилося достатньо.

Нейтралітет зник.

Не з гучним тріском — а тихо, остаточно. Як двері, які більше не існують, навіть якщо їх ніхто не зачиняв.

Лука нічого не сказав. Він просто дозволив цій тиші стати між ними правдою.

І Анна зрозуміла: відтепер вона не гість у цьому просторі.

Вона — частина гри, де контроль і бажання мають одне ім’я.