Розділ 5 . Тонка лінія

Анна не пам’ятала, як погодилася.

Не було прямого запрошення. Не було тиску. Лука просто сказав:

— Поїхали. Тут не місце для розмов.

І вона поїхала.

Будівля стояла віддалік від шуму міста — бетон, скло, мінімум світла. Усередині було тихо. Не порожньо — тихо так, ніби тиша тут була частиною дизайну.

Анна відчула це одразу, щойно переступила поріг. Повітря. Простір. Ритм кроків. Усе працювало не на комфорт, а на зосередження.

— Це… ваш дім? — запитала вона.

— Один із, — відповів Лука.

Двері зачинилися за ними м’яко, майже нечутно. І в цю мить Анна зрозуміла: вона всередині не просто приміщення. Вона всередині його території.

Світло було приглушеним. Ніяких зайвих речей. Кожна деталь — функціональна. Кожен предмет стояв саме там, де мав бути. Це не було холодно. Це було контрольовано.

— Тут важко дихати, — зізналася вона, зупинившись.

Лука не наблизився. Навпаки — відійшов на пів кроку.

— Ти просто вперше відчуваєш простір, де нічого не відбувається випадково, — сказав він. — Тіло до цього не звикло.

Анна провела пальцями по спинці крісла. Шкіра. Холодна. Реальна. Вона відчула, як напруга в плечах не спадає, а змінює форму — з тривоги на насторожене очікування.

— Ви привели мене сюди, щоб я злякалася? — тихо спитала вона.

Лука подивився на неї довго. Уважно. Так, ніби зважував не її слова, а реакцію.

— Ні, — відповів він. — Щоб ти перестала прикидатися, що тобі байдуже.

Він підійшов ближче. Не торкнувся. Але тепер між ними не було безпечної дистанції. Анна відчула це всім тілом — як змінюється температура, як дихання стає повільнішим, глибшим.

— Тут ти не мусиш бути сильною, — сказав він. — Але ти все ще контролюєш, скільки дозволиш.

Це було найнебезпечніше з можливого.

Анна відчула, як її власні межі зсуваються. Не ламаються — переписуються. Вона знала: якби він торкнувся її зараз, вона б відступила. Але він не торкався.

— Ви знаєте, що робите, — прошепотіла вона.

— Завжди, — відповів Лука. — Питання в тому, чи знаєш це ти.

Вона підняла на нього погляд. У грудях — дивна суміш страху й тяжіння. Межа між контролем і бажанням стала тонкою, майже прозорою. Ще крок — і вона зникне.

Анна зробила вдих.

І залишилася стояти.

Не тікаючи.

Не піддаючись.

Але вже не цілком захищена.

Простір навколо них ніби затримав подих.

І Лука це відчув.