Розділ 4. Контури пастки фінал

Марко викликали пізно.

Не наказом. Не повідомленням. Просто сказали:

— Лука чекає.

Це було гірше за будь-яку погрозу.

Кімната була майже порожня. Один стіл. Два крісла. Світло зверху — холодне, рівне, без тіней, у яких можна сховатися. Лука сидів уже там. Спокійний. Руки складені. Погляд не на Марко — ніби на простір за ним.

— Сідай, — сказав він тихо.

Марко сів. Серце билося надто голосно. Він ненавидів цю тишу. Вона витягувала з нього думки швидше за слова.

— Ти зробив розумний вибір, — промовив Лука через паузу. — І водночас — найгірший.

Марко мовчав.

— Ти не зрадив мене напряму, — продовжив Лука. — Ти просто покликав інших подивитися, що тут відбувається. Думаєш, це менш помітно?

Він нарешті подивився прямо. І в цьому погляді не було злості. Лише точність.

— Я… — Марко спробував заговорити, але Лука підняв руку.

— Ні. Зараз не твій хід.

Він поклав на стіл папку. Не штовхнув. Просто поклав.

— Тут три варіанти, — сказав він. — І всі — твої.

Марко не відкрив папку. Він знав: як тільки зробить це — пастка закриється.

— Перший, — Лука нахилився трохи вперед, але не перетнув межу. — Ти залишаєшся. Повністю. Без ілюзій. Без власних людей. Без гри. Живеш довго. Але порожньо.

Марко відчув, як це слово осіло всередині.

— Другий, — продовжив Лука. — Ти йдеш. Зараз. Думаєш, що врятувався. Але кожен, хто торкнеться тебе після цього, знатиме: ти — людина, яку я відпустив. І ніхто не довірятиме тобі ніколи.

Пауза.

— Третій, — Лука подивився на нього уважніше. — Ти робиш ще один крок. Проти мене. Справжній. І тоді я не чекаю. Я реагую.

Марко відчув, як у нього пересохло в роті.

— Ти не залишаєш мені вибору, — прошепотів він.

Лука ледь нахилив голову.

— Я залишив тобі всі. Просто жоден не безболісний.

Тиша тиснула. Час розтягувався. У цій кімнаті не було сили — лише усвідомлення.

— Ти думав, що я ламатиму тебе страхом, — сказав Лука тихо. — Але страх швидко закінчується. Я ламатиму тебе тривалістю.

Він підвівся.

— Подумай. Але недовго. Найгірше — це не кінець, Марко. Найгірше — це життя після вибору.

Лука вийшов, не озирнувшись.

Марко залишився сам. З папкою. З тишею. І з розумінням, від якого хололо всередині:

він уже програв —

питання було лише як саме.