Розділ 4. Контури пастки продовження

Марко прокинувся з відчуттям, що щось уже вирішено без нього.

Телефон лежав поруч — жодного пропущеного дзвінка, жодних повідомлень. Це було гірше за погані новини. Лука ніколи не бив одразу. Він залишав простір для вибору, а потім дивився, як люди самі заходять у пастку.

Перший вибір прийшов того ж дня.

Марко отримав повідомлення з одного з каналів постачання: можливість альтернативного маршруту. Без імен. Без підпису. Але з чітким підтекстом: або він скористається цим — і остаточно перейде межу, або залишиться в системі, яка вже почала його виштовхувати.

— Він хоче, щоб я вирішив сам, — прошепотів Марко. — Хоче, щоб я підписав собі вирок власними руками.

Він знав: якщо піде цим маршрутом — Лука отримає доказ. Якщо не піде — втратить усе, що будував роками.

Це і був удар. Не силою — вибором без правильного варіанту.

Анна намагалася зосередитися на тексті, але рядки розпливалися. Вона сиділа у маленькій кав’ярні, де зазвичай знаходила спокій, та сьогодні навіть тут повітря було неспокійним.

Він з’явився без попередження.

Лука сів навпроти — не питаючи дозволу. Не торкнувся. Навіть не нахилився ближче. Але простір між ними скоротився до небезпечного мінімуму.

— Ти намагаєшся втекти думками, — сказав він спокійно. — Але тіло залишилося тут.

Анна різко вдихнула. Вона не сказала йому цього. Не показала. Але він знав.

— Ви не маєте права так… — почала вона, але зупинилася.

— Читати тебе? — його голос був тихим. — Я не читаю. Я чу́ю.

Вона відчула, як шкіра реагує на його близькість. Не дотик — можливість дотику. Це було гірше. Її пальці стиснули чашку так сильно, що вона відчула тепло крізь кераміку.

— Ти боїшся не мене, — продовжив Лука. — Ти боїшся того, що зникає, коли я поруч.

Анна ковтнула. Він назвав це вголос. Контроль, який вона будувала роками — дисципліна, межі, правила — танув. І він це бачив.

— Ви небезпечні, — сказала вона тихо.

— Так, — відповів він без паузи. — Саме тому ти ще тут.

Вони сиділи навпроти, не торкаючись. Але її коліна були надто близько до його. Його погляд затримувався рівно настільки, щоб вона відчула напругу — і не більше. Це була гра на самоконтролі, і він грав краще.

Анна зрозуміла страшну річ:

Лука бачив її не такою, якою вона хотіла здаватися, —

а такою, якою вона була в моменти слабкості.

І їй не хотілося, щоб він відвернувся.

Уночі Марко зробив свій вибір.

Він не скористався альтернативним маршрутом. Замість цього він передав інформацію третій стороні — не критичну, але достатню, щоб хтось зацікавився. Це був крик у темряву. Спроба врятувати себе, не зрадивши остаточно.

Він ще не знав, що Лука цього й чекав.

— Ти обрав страх, — сказав Лука, дивлячись на звіт. — Не зраду. Поки що.

Це означало одне:

гра триватиме.

і вона стане жорсткішою.

Анна вийшла з кав’ярні першою. Вона не озирнулася. Не тому, що не хотіла — тому що боялася, що якщо озирнеться, то зробить крок назад. До нього.

Лука залишився сидіти, спокійний, з легким напруженням у плечах.

Вона ще трималася.

Марко ще думав, що має вибір.

Але пастка вже мала форму.