Розділ 4. Контури пастки

Лука не поспішав.

Поспіх — це для тих, хто боїться втратити контроль. А він його не втрачав. Він його розширював.

Перший крок проти Марко був майже невидимим. Лука зняв з нього один маршрут — без пояснень. Другий — замінив людину в ланцюгу, яку Марко вважав «своєю». Третій — залишив все, як є, дозволяючи Марко думати, що гра ще відкрита.

— Хай рухається, — сказав Лука тихо охоронцю. — Я хочу бачити, як він дихає, коли думає, що вільний.

Контроль не завжди стискає. Іноді він відпускає, щоб подивитися, куди втече жертва.

Марко це відчував. Не логікою — тілом. Його впевненість почала тріщати. Система слухалася, але ніби з затримкою. Люди відповідали коротше. Погляди стали обережнішими.

— Він знає… — подумав Марко, стискаючи телефон. — Питання лише — наскільки.

І саме ця невизначеність почала його ламати.

Анна не планувала цієї зустрічі.

Вона просто виходила зі школи, коли чорна машина зупинилася надто близько. Дверцята відчинилися плавно, без різких рухів. Лука вийшов повільно, ніби знав, що вона там буде.

— Добрий вечір, Анно, — сказав він спокійно.

Її тіло відреагувало раніше, ніж розум. Серце прискорилося. Повітря між ними стало щільнішим.

— Лука… — її голос був тихішим, ніж вона хотіла. — Це несподівано.

— Несподіванки — це не завжди загроза, — він зробив крок ближче. Не торкнувся. Навіть не нахилився. Але відстань між ними стала небезпечної.

Анна відчула, як втрачає опору. Його присутність не тиснула фізично — вона переписувала її межі. Вона раптом усвідомила, що стежить за його диханням. За руками. За тим, як він стоїть занадто близько і не робить нічого.

— Ви не повинні… — вона зупинилася.

— Я знаю, — відповів він одразу. — Саме тому я тут.

Це було гірше за будь-який дотик.

Вона відступила на пів кроку, але стіна була ближче, ніж вона думала. Лука не скористався цим. Він просто дивився. Контроль — не в тілі, а в пауза́х.

— Ти боїшся, — сказав він тихо.

— Так, — чесно відповіла вона.

— І все одно не йдеш.

Анна стиснула пальці. Це була правда. І саме вона лякала найбільше.

У місті тим часом почала плестися інша нитка.

Один із контактів Марко зник. Не загинув. Не втік. Просто перестав існувати в системі. Жодних слідів, жодних дзвінків, жодних відповідей.

Марко зрозумів: Лука не карає одразу. Він відрізає повітря.

— Це пастка… — прошепотів він. — І я вже всередині.

Лука повернувся до машини, залишивши Анну стояти з відчуттям, ніби з неї зняли шкіру.

— Ми ще поговоримо, — сказав він спокійно. — Коли ти будеш готова перестати вдавати, що це не має значення.

Машина рушила.

Анна залишилася сама, з тремтінням у руках і усвідомленням, яке більше не можна було ігнорувати:

Її почуття — небезпечні.

Її спокій — ілюзія.

А Лука — не просто частина темряви.

Він — її випробування.

І десь між зрадою Марко, холодним розрахунком Луки та її власним бажанням почала формуватися мережа, з якої ніхто не вийде неушкодженим.