Розділ 2. Право крові продовження

Наступного ранку Лука повернувся на склад. Він йшов коридорами, де тіні грали між контейнерами, ніби самі попереджали про небезпеку. Кожен крок був точний, кожен рух — контрольований. Люди дивилися на нього, і в їхніх поглядах можна було прочитати страх. Але цього разу він хотів більше — він хотів правди.

— Сьогодні перевіримо лояльність, — сказав він охоронцю, що стояв поруч.

— Не всіх. Тих, хто має право зрадити.

Склад наповнився тишею. Це була його зброя. Тиша, яку він контролював, змушувала людей говорити правду без слів.

Перший, кого він запросив, був молодий працівник, що обслуговував документи. Лука підійшов до нього так близько, що хлопець відчув запах парфуму і холодного металу.

— Ти знаєш, чому ти тут? — спитав Лука тихо.

— Ні… — вимовив хлопець, намагаючись зберегти спокій.

— Ти знаєш, що в нашому світі кожна помилка — вибір, — сказав Лука. — А хто робить вибір, повинен знати його наслідки.

Хлопець запнувся. Його руки тремтіли, але він мовчав. Лука кивнув. Хлопець лишався живим. Поки що.

Далі Лука викликав Марко. Його кроки луною відбивалися в порожньому складі. Кожен звук, кожен подих — частина перевірки.

— Ти знаєш, що трапилося минулої ночі, — сказав Лука, коли Марко підійшов.

— Так, — відповів той, намагаючись виглядати спокійним.

— Скажи мені правду, — вимовив Лука, не підвищуючи голосу. — Не для того, щоб карати. А щоб я знав, хто залишиться поруч завтра.

Марко ковтнув. Він знав, що якщо брехатиме — Лука відчує це моментально.

— Я… я робив усе, щоб нічого не трапилося, — промовив Марко, намагаючись звучати переконливо.

Лука нахилився трохи ближче. Його погляд прорізав Марко наскрізь.

— Твоя лояльність має перевірятися не словами, — сказав Лука. — Вчинками.

І він дав сигнал: декілька охоронців розпочали перевірку. Не силою, а психологічним тиском. Люди, які були поруч із Марко, почали здаватися — навіть ті, хто вважав себе невразливим.

Лука відійшов назад. Він не торкався, не наказував. Він лише дозволяв страху зробити свою роботу.

— Система працює, — прошепотів він сам собі. — Ті, хто думає, що можуть мене обдурити… скоро дізнаються ціну.

Вечір опустився на склад. Контейнери стояли мовчки, як свідки того, що відбулося. Лука сів у темному кутку і дозволив собі на хвилину подумати про Анну. Вона була світлом у світі, де кожен крок означав кров і контроль.

Він ковтнув, глибоко і тихо.

— Не зараз… — сказав Лука. — Не зараз.

Але він знав: це питання часу. Її присутність, хоч і віддалена, вже змінювала його. І змінювала правила гри, яку він сам встановив.