Міжрозділ. Марко

Марко завжди знав, коли Лука бреше.

Не словами — Лука майже ніколи не брехав словами.

Тіло. Пауза. Тиша між поглядами. Ось де ховалася правда.

Сьогодні тиша була довшою, ніж зазвичай.

Марко вийшов із кабінету й не озирнувся. Озираються ті, хто сумнівається. Він не сумнівався. Він просто втомився бути другим.

Колись Лука врятував йому життя. Це правда.

Але життя — не довічний контракт.

Марко пам’ятав, як усе починалося: спільні ночі, ризик, кров, швидкі рішення. Тоді вони були рівними. А потім Лука почав вирішувати один. Почав будувати правила. Почав говорити, що можна, а що — ні.

Наркотики.

Принципи.

Межі.

— Святий, — прошепотів Марко з кривою усмішкою.

Святі довго не живуть у цьому бізнесі.

Він дістав телефон і набрав номер, який не мав зберігатися в пам’яті.

— Це я, — сказав він, коли почув голос. — Він підозрює. Але ще не знає.

Пауза.

— Так. Вона реальна, — додав Марко. — Жінка. Не з нашого світу.

Ще одна пауза. Цього разу — задоволена.

— Ні, не чіпай її поки що, — сказав Марко тихо. — Вона — не ціль. Вона — важіль.

Він скинув виклик і зупинився біля вікна. Порт унизу жив своїм життям. Крани рухалися, люди працювали, вантажі йшли за маршрутами, які він знав напам’ять.

— Ти втратив нюх, Лука, — подумав Марко. — Коли з’являються почуття, контроль слабшає.

Він не відчував провини.

Зрада — це не ніж у спину.

Зрада — це коли ти просто перестаєш чекати дозволу.

Марко поправив піджак і рушив далі коридором.

Гра почалася.