Розділ 2. Право крові продовження

На світанку Лука вже був у порту.

Туман стелився низько, ковтаючи крани й силуети суден. Тут усе було його: маршрути, графіки, люди, мовчання. Порт не любив слабких — і Лука це знав краще за всіх.

Він ішов повільно, не ховаючи рук. Працівники відвертали погляди. Не зі страху — зі звички. Погляд Луки був інструментом. Він відмічав деталі: хто напружений, хто розслаблений, хто занадто уважний.

Занадто уважні завжди думали про щось зайве.

— Босе.

Лука зупинився. Перед ним стояв один із наглядачів — досвідчений, мовчазний, перевірений роками.

— Говори.

— Учора вночі люди Кости знову крутилися біля східного доку. Без вантажу. Просто дивилися.

Лука кивнув.

— Вони дивляться не на док, — сказав він. — Вони дивляться на нас.

— На кого саме?

Лука затримав погляд на воді.

— На того, хто почне нервувати першим.

Він рушив далі, залишивши питання без відповіді.

У кабінеті Марко чекав уже пів години.

Це було навмисно. Лука завжди змушував людей чекати рівно стільки, скільки потрібно, аби в них з’явилися думки. А думки — це слабкість.

Марко підвівся одразу.

— Ти хотів мене бачити?

— Я завжди хочу бачити людей, яким довіряю, — відповів Лука й сів. — Особливо після ночі, як учора.

Марко не моргнув. Але плече напружилося. Дрібниця. Лука її помітив.

— Той хлопець зі складу… — почав Марко. — Він був дурнем.

— Він був вибором, — перебив Лука. — І хтось допоміг йому цей вибір зробити.

Марко витримав паузу ідеально. Надто ідеально.

— Ти натякаєш на мене?

— Я не натякаю, — сказав Лука тихо. — Я перевіряю.

Він підвівся і підійшов ближче. Простір між ними скоротився до межі дискомфорту. Лука не торкався. Він ніколи не торкався, коли хотів тиснути.

— Скажи мені правду, Марко. Не тому, що я її не дізнаюся. А тому, що це може щось змінити.

Марко подивився йому просто в очі.

— Я вірний тобі, — сказав він. — Як був завжди.

Лука всміхнувся.

— Вірність без страху — це рідкість, — відповів він. — А без вигоди — майже міф.

Він відступив.

— Іди. Поки що.

Марко пішов. Його кроки були рівними. Надто рівними.

Лука залишився сам.

— Брехня, — сказав він у порожнечу. — Але ще не кінець.

Пізніше того ж дня Лука отримав звіт.

Неповний. Обрізаний. Надто чистий.

Він кинув папери на стіл.

— Хтось думає, що я осліп, — сказав він тихо.

І вперше за багато років відчув не гнів — передчуття війни.

Анна в цей час стояла біля дошки й пояснювала різницю між control і power.

— Power can be taken, — говорила вона. — But control is always given. Even if unwillingly.

Вона не знала, чому ці слова застрягли в горлі. Чому їй здалося, ніби хтось слухає — не в класі, а десь значно ближче.

Десь у місті Лука підняв погляд від документів.

Наче відчув.