Розділ 2. Право крові продовження

Лука вийшов зі складу, не озираючись.

Двері зачинилися за його спиною з глухим металевим звуком — остаточним, як вирок. Ніч прийняла його без запитань. Повітря було вологим, важким, насиченим запахом річки й старої іржі.

Він сів у машину не одразу.

Руки були спокійні. Надто спокійні.

Це завжди насторожувало.

Лука знав: справжня небезпека починається не тоді, коли кипить лють, а тоді, коли емоції зникають зовсім. Коли рішення стають чистими, як лезо.

Марко.

Ім’я знову з’явилося в голові — тепер уже не випадково.

Він не вірив у імпульсивну зраду. Зрада — це процес. Повільний, акуратний, логічний. Хтось починає рахувати не відданість, а вигоду. Хтось вирішує, що може зайняти чуже місце.

Лука дозволив собі коротку усмішку.

Холодну. Без радості.

— Ти зробив помилку, — сказав він тихо. — Але ще не смертельну.

Телефон завібрував.

Марко:

Все пройшло нормально?

Лука подивився на екран довше, ніж зазвичай. Цього разу він не поспішав із відповіддю. Контроль — це також час.

Лука:

Так. Ми втратили одного.

Пауза.

Марко:

Шкода. Він був корисний.

Лука повільно набрав відповідь.

Лука:

Корисні — ті, хто мовчать.

Він відклав телефон і нарешті завів двигун.

Дорогою місто знову намагалося захопити його увагу: світло реклам, перехрестя, випадкові перехожі. Усе це було фоном. Лука думав лише про одне — баланс.

Анна з’явилася в його житті в момент, коли баланс уже хитався.

І це не могло бути випадковістю.

Вона була протилежністю його світу — але саме тому могла стати його слабкістю. Або — інструментом. Ця думка з’явилася різко, майже огидно.

Він відкинув її одразу.

— Ні, — сказав уголос. — Її — ні.

Лука ніколи не використовував тих, хто не обирав гру. Це було його єдине неписане правило. Його внутрішня межа. Те, що ще відрізняло його від інших.

Але межі існують доти, доки на них не тиснуть.

У цей самий час Анна сиділа за столом, розклавши зошити. Вона перевіряла роботи автоматично, не вдумуючись у помилки. Думки знову й знову поверталися до чоловіка з останньої парти.

Вона злилася на себе за це.

Її життя було впорядкованим. Передбачуваним. Без різких кутів. І саме тому його присутність відчувалася як тріщина в склі — поки маленька, але вже небезпечна.

Вона згадала його погляд.

Не оцінюючий.

Не жадібний.

Контрольний.

Так дивляться люди, які звикли вирішувати, а не просити.

Анна відклала ручку й притиснула пальці до скронь.

— Тримай дистанцію, — прошепотіла вона. — Це просто робота.

Але десь глибоко всередині вона вже знала: дистанція — це те, що він уміє руйнувати найкраще.

Лука під’їхав до будинку, де тимчасово зупинявся. Він не виходив з машини одразу. Подивився на свої руки — чисті. Без слідів. Як завжди.

— Кров не на шкірі, — сказав він собі. — Вона в рішеннях.

І в цю мить він чітко усвідомив:

якщо Марко справді перейшов межу,

якщо хтось вирішив торкнутися його світу через Анну —

відповідь буде безжальною.

Не з ревнощів.

Не з пристрасті.

З права власності на те, що він ще не дозволив собі втратити.