Продовження розділу 1 Місто, що належить ночі

Він не поїхав одразу.

Лука заглушив двигун і залишився сидіти в темряві, дозволяючи місту повільно повертати собі шум. Фари проїжджих машин різали скло, але всередині було глухо — як у кімнаті для допитів. Зазвичай у такій тиші ламалися інші.

Сьогодні — він сам.

Ім’я застрягло в горлі.

Він не мав права його називати. Не тут. Не їй.

Лука.

Він вимовив його, ніби здав позицію.

У відбитті дзеркала він бачив власні очі — холодні, уважні, надто живі. Він завжди вважав, що контроль починається з дистанції. Не підпускати. Не втягуватися. Не бажати.

Але зараз бажання було не тілесним. Воно було глибшим і небезпечнішим.

Він хотів привласнити простір, у якому вона існувала.

Хотів, щоб її голос перестав належати класу.

Хотів знати, про що вона думає, коли заплющує очі.

Лука різко відчинив двері й вийшов. Холод ночі вдарив у лице — як покарання.

— Чорт, — видихнув він.

Телефон завібрував.

Марко:

Ти де?

Лука глянув на вікно класу. Світло вже погасло. Вона пішла.

Лука:

Зайнятий.

Марко:

Це нове «зайнятий»?

Він не відповів.

Анна йшла порожньою вулицею, стискаючи сумку. Вечір був холодним, і місто здавалося чужим — ніби вона випадково вийшла не в той шар реальності.

Вона зловила себе на думці, що думає про нього.

Про те, як він стояв.

Як не ставив зайвих запитань.

Як дивився — не на тіло, а крізь.

Її це дратувало.

Вона звикла до чоловіків, які дивляться.

До тих, хто хоче сподобатися.

До тих, хто хоче взяти.

Він не хотів нічого з цього.

І саме тому лякав.

Лука свідомо не рушив з місця.

Це був його вибір.

Перший правильний вибір за вечір.

— Не зараз, — сказав він уголос. — Не так.

Він знав, чим це закінчиться, якщо зробить ще крок.

Знав з досвіду. З крові. З тіл, що лишалися позаду.