Розділ 1. Місто, що належить ночі

Місто не засинало — воно завмирала.

Лука відчував це шкірою.

Порт дихав у його ритмі: контейнери зупинялися, коли він наказував; люди зникали, коли він кивав. Він не підвищував голос — у цьому не було потреби. Його влада не вимагала підтверджень.

— Відкрий, — сказав він.

Контейнер скрипнув, ніби опирався. Усередині — акуратні ящики, маркування фальшиве. Лука провів пальцями по холодному металу. Контрабанда. Наркотики. Чергова спроба.

— Скільки? — запитав він.

— Двадцять мільйонів, — відповів Марко. — Чистими.

Лука заплющив очі. На секунду. Цього вистачило, щоб ухвалити рішення.

— Спалити.

Марко завмер.

— Це вдарить по наших людях.

— По чужих людях, — холодно уточнив Лука. — У нас немає бізнесу з порошком.

Він ненавидів цей запах. Не через мораль — через наслідки. Наркотики руйнували контроль. А він будував імперію саме на контролі.

Полум’я здійнялося швидко. Ящики тріщали, мов кістки. Лука дивився, не відводячи погляду. У такі моменти він нагадував собі, що ще здатен відчувати — огиду, лють, втому.

Марко спостерігав за ним крадькома.

Надто довго. Надто уважно.

— Ти змінюєшся, — сказав він нарешті.

— Я стаю точнішим, — відповів Лука.

Це була брехня. Він знав.

Увечері він сидів у машині навпроти старої будівлі з облупленою штукатуркою. Вікна другого поверху світилися. Усередині — клас.

Анна стояла біля дошки. Крейда залишала сліди на її пальцях. Вона говорила про часи дієслів — про те, як минуле впливає на теперішнє.

Лука слухав, ніби це стосувалося його безпосередньо.

Її голос був спокійний. Не м’який — стійкий. У ньому не було прохання. Він не підкорювався — він утверджував. Це вибивало Луку з рівноваги сильніше, ніж постріл.

Він увійшов і сів на останню парту. Як завжди.

Анна ковзнула по ньому поглядом — миттєво, професійно. Але щось затрималося. Вона відчула його присутність, як відчувають зміну тиску в кімнаті.

— If you want to understand power, — сказала вона, не дивлячись прямо на нього, — listen to what people choose not to say.

Лука ледь помітно всміхнувся.

Вона не знала, хто він.

А він уже знав: це небезпечно.

Після заняття він не підійшов. Контроль — це вміння не брати, коли хочеться.

Він спостерігав, як вона складає зошити. Як поправляє пасмо волосся. Як на мить втомлено заплющує очі. Ця втома була чесною. Не показною.

Коли вона підвела погляд, він уже стояв поруч.

— Ви завжди йдете останнім, — сказала вона. Не докір. Факт.

— Я не люблю поспіху, — відповів він.

Між ними було менше метра. Надто близько для незнайомців. Надто далеко для чогось іншого. Він відчував тепло її тіла — і власну стриманість, натягнуту, як дріт.

— Як вас звати? — запитала Анна.

Він помовчав.

Контроль вимагав мовчання.

Бажання — правди.

— Лука, — сказав він.

Це було майже зізнання.

У машині він стис кермо так, що побіліли кісточки.

Марко мав рацію. Він змінювався.

Не тому, що хотів.

А тому, що поруч із нею влада переставала бути абсолютною.

І це лякало його сильніше, ніж будь-який ворог.