Тінь. Осінь

Прийшла осінь. Цього року вона змінила літо незвичайним способом. Мало того, що дощі як раз припинились, то ще й стало гаряче. Не так, звісно, як в серпні, але все ж таки. Повітря аж тремтіло вдень, пливло хмарами. Було безвітряно, а так і краще дихалось сові - вітер не підіймав пилюку, вона лежала м'якими шарами. Ніби вступаєш у теплий ворсистий килим. 

Тінь стала прилітати до паростка. Сиділа на вершечку дерева, прямо над кленом, і спостерігала. Як росте, кожного дня зовсім на трошки. Як з'являється нове листя - кожного разу більше за попереднє. 

Клен став для неї ніби ритуал. Прилетіти - впевнитися - видихнути - полетіти. З дня на день. Зовсім нічого не хотілося змінювати. Може так і було б завжди ?

Тінь ставало все цікавіше спостерігати за тим, як він росте і за довгий час вона відчула, що цей інтерес - справжній. І хоча переживала, чи зможе перезимувати такие молоде деревце, але прилітала і дивилась. Кожен ранок .

Вересень. Теплий вечір. Сова летіла на полювання. Але в цей раз в глибину лісу, туди де вирує життя. Чомусь захотілось почути щось справжнє, голоси багатьох, побути і відчути себе частинкою Всесвіту 

Спочатку перелетіла високо над чорними старими ялинами, зробила коло і сіла знову на той самий дуб, навіть знайшла ту, свою гілку.

Їй стало приємно від того, що все було саме так, як і тоді: цвіркуни, білки, миші. Все це було так заспокійливо, що пташка навіть пожаліла, що раніше тут не залишалась.

Кіра. Вона відчула, як щось велике пролетіло над дубом. Була найбільш спостережлива з усіх, хто знаходився в цьому маленькому життєвому клаптику. Поглянувши своїм пильним оком сова побачила новеньку. "О! Яка несподіванка! " - вона обережно сіла поряд з Тінню. " Я рада бачити тебе!"  

"Я теж рада", відповіла Тінь і їй захотілося поділитися з нею своїми новинами: про нового жителя в її домі, про цікаві спостереження, думки...

Повернулась Тінь на своє згарище аж зранку. З Кірою вони говорили ще пару хвилин, потім вона ще довго сиділа і дивилась. Як закриваються мурашині ходи, останні мурашки забігають на ніч. Як білки ховаються в нірки. Останні звуки цвіркунів перед сном. 

Коли все затихло, полетіла полювати. Ще далі, далі настільки, наскільки вистачило сил. Відчула величезну легкість у кожному помаху крил. Жадібно вдихаючи холодне нічне повітря.  Тінь піднімалася вгору, а потім опускалася до самої трави. Так низько, що чула кротів і землерийок.

Прокинулась цього разу від того, що відчула, як сонце то ховалося, то виринало з-за хмар.  Відкрила очі і звернула увагу на хмари. Їх ставало більше кожної хвилини, і вони ставали темнішими і темнішими. Птаха полетіла до деревця. Він стояв, похитуючись від вітру, який ставав все сильнішим, передвіщаючи майбутню бурю. Підріс, листочків було багато. Темно-зелені, великі, пружні,  вони ніби усміхались сові: "не переживай, я не боюсь і ти не бійся". 

До вечора вітер посилився.

Ця буря була страшною: вітер аж завивав, пориви ламали цілі дерева з надзвичайною силою. Молоді стовбури гнулися під тягарем стихії і вирівнювались під час полегшення. Злива то налітала стіною, то відступала. Негода нагадувала музику: ритм відчувався і в поривах і в дощі. А кульмінація відбулася після опівночі: налетів шторм, зламалась стара черешня на краю згарища, з сильним тріском впала на мокру землю, підм'явши під себе кущі бересклету. Тоді негода стихла дуже швидко - диригент помахом палички закінчив симфонію бурі. Небо прояснилось і повний місяць освітив поламані стовбури, вирване коріння і чорну землю, вкриту ще зеленим листям.

Тінь не стала чекати - полетіла до клену з поганим передчуттям. 

Спочатку сова не помітила деревце. На тому місці якраз було завалля: сухі гілки раніше згорівших дерев, калюжі з темною холодною водою. 

Птаха наблизилась ближче, заглянула під згорілі гілки: "де ж воно?".

А клен стояв під цим всім сміттям майже не ушкоджений. Ну хіба декілька листочків не вистачало - на гілочках залишись горбочки-місця від них. А так, ніби і не було негоди. Гілки підняті вгору, стовбур пряменький, листя тріпоче і перевертається - то одну сторону видно листочка, то іншу. Ніби підтверджує: все добре, дивись.

Сова вперше опустилась на землю перед самою рослиною і дивилась на дерево знизу. Відчула майбутню велич, ширину і розмах в майбутньому. Як прокидається навколо нього і в ньому самому життя весною, як шумлять все літо кремезні віти, і ось цей тихий шелест від багряного, помаранчевого і жовтого листя восени...

Ще посиділа декілька секунд. Відчула щось нове, незнайоме, якусь і теплоту і водночас радість, але і сум теж. Огледілась навкруги - і здійнялась вгору. Полетіла в саму гущу лісу - до Кіри, до дуба, його жителів. "Як вони пережили бурю?" 

Її тінь промайнула над лісом, а в наступну секунду зникла у верхівках дерев.

Коли розвиднілося і над згарищем піднялося сонце, долина постала перед зором не такою, як ми бачили її на початку.

Ніби все такі самі повалені дерева, попіл перемішаний із землею, поламані гілки в цьому попелі. Але і вода, яка блищить на сонці і в якій відображаються хмари. І щось неймовірне посеред цього згарища - незвично малахітове деревце. При найменшому подиху вітру листочки негайно відгукуються тріпотінням. Сонячні промені відпочивають на їх тоненьких прожилках.  Зелений колір приваблює погляд і дарує спокій. І надію ..

.