Тінь. Паросток

Сова жила і далі. Шукала їсти, не занурюючись в зелений ліс. Спала уривками, прокидаючись час від часу від того, що вітер здіймав попіл. В рідкі хвилини спокою згадувала Кіру і розмову з нею. Ні, частіше приходили думки про минуле: пожежа, яскраві спалахи, запах диму, згарище, втеча, потім повернення...Тінь дуже хотіла, щоб ці спогади зникли, просто вилетіли з її голови, щоб їх і не було. Хоча б менше їх ставало з часом. Але так не відбувалось і Тіні ставало страшно від цього. "Невже я ніколи їх не позбудусь?"

Серпень був гарячий і сухий. Вітер часто здіймав попіл і переносив з місця на місце. Сонце пекло нестерпно і хмари були рідкими гостями на небі. Навіть вечори не приносили радості - не було довгоочікуваної прохолоди

Одного такого спекотного вечора Тінь знову зустріла Кіру. Якраз летіла на полювання і навіть зраділа, коли вдалині майнула постать знайомої сови. Кіра теж її побачила. Було видно, що згадала також - першою привіталася:

- Привіт, подруго! Як ти там? Як ти виживаєш в таку спеку? Я ж то хоч в лісі в тіні ховаюсь вдень, а тобі ж і сховатись немає де

- Привіт. Та нічого, я звикла, знаєш, не вперше. Та й осінь скоро. Недовго ще.

- Може ти й звикла, але хоч прилітай інколи остудитись. Якщо летіти правіше від найбільшого дубу, отого, що видно здалеку, то якраз прилетиш до джерела. Там - найхолодніше зараз. І, до речі, там і їжі достатньо: миші так і бігають.

- Дякую - Тінь трохи ближче підлетіла, щоб розпитати докладніше, поговорити. Але це був лише перший порив. В наступну мить відлюдниця різко обернулася і полетіла в іншу сторону.

"Я ще не готова до такого, зовсім"

Тієї ночі вибухнула сильна гроза, піднявся шквальний вітер і почалася злива, яка вщухла аж під ранок.

Повітря стало кришталево чистим і свіжим. Відлюдниці стало навіть легше дихати і вперше за довгий час вона навіть зраділа. Піднялася високо в повітря і вирішила облетіти все своє володіння.

Ось тут було найвище дерево - тепер тільки коричнево-сірий сухостій. Далі - лежать сухі гілки, колоди покриті мокрою чорною землею. Всюди знищені вогнем догнивали залишки кущів. Сіре каміння тут виглядало навіть більш живим, бо мокре виблискувало на сонці

"А це що таке!?" - сова зорким оком видивилась дещо неймовірне - зелений колір. Спустилась до землі, в самому центрі спустошеної землі побачила зелений паросток. Його ще і рослиною не назвеш - лише перші несправжні листочки невідомого виду. "Чи виживе?" - чомусь прийшла думка Тіні. Але паросток не думав - просто стояв зелений і тягнувся до сонця.

3

Після тієї грози спека вже не поверталась. Сонце, синє небо, хмари, інколи білі, пухнасті, легенькі. Часом важкі, свинцеві, засилали ціле небо. З них йшли дощі, сильні, з великими краплями, але ще теплі.

Сова більше не поверталась до паростка: боялась, що загинув.

Ввечері після одного такого сильного дощу, коли сонце вже сідало, червоне за чорний обрій, Тінь линула у ліс. Задумалась і не огледілась, що вже в самому центрі лісу, якраз в самій гущавині. Там, де вирувало життя.

Першим поривом було повернути назад. Але раптом : "А чому б просто не подивитись? Хоч пару хвилин. Я ж сховаюсь он на тому дубі й мене ніхто не побачить". Пташка безшумно залетіла майже на верхівку дерева і завмерла.

Її ніхто не помітив, бо всі були дуже заклопотані - все ж таки вечірня пора. Всі, крім однієї - Кіри. Вона побачила, але не підлетіла, вирішила теж сховатись і спостерігати. За відлюдницею. " Я не буду її поки турбувати, вона ж так давно не була серед живих. Нехай спочатку звикне" - подумала Кіра і стала чекати слушного моменту.

Поки повітря ще тримало тепло коники, цвіркуни як скрипалі лісу старались як могли. Їхній концерт був якраз в самому розпалі.

Замість денних метеликів, які вже сховалися на сон, повилітали великі совки, бражники з чудернацькими орнаментами і непоказними крильцями. Вони снували в траві, відшукуючи нектар у пізніх квітах, а й навіть в падалиці грушок, які лежали під великим плодовим деревом. Дерево було старе, кора прорізана глибокими тріщинами. В декількох місцях - великі дупла. Там жили багряні білки. Їхні пухнасті хвости було видно з висоти - миготіли то вгорі, то знизу. Наввипередки з лісовими шустрими мишами збирали горіхи з ліщини і ховали кожна в своїй домівці.

Ліщина росла повсюди. Горіхів у цей рік вродило багато. Так само і жолудів.

Під тим самим велетнем-дубом, де сиділа Тінь, розташувався високий мурашник. Мурахи закривали останні ходи, спішили, бігали, метушилися.

Навкруги ще чувся спів дроздів, їх переливи лунали ой як далеко.

Ліс готувався до ночі і спокою. Але цього не можна було сказати про Тінь. Вона навпаки стала дуже енергійною. Хоч цього спалаху ніхто не бачив, бо так відчула тільки вона сама. Раптово і незвично. Відчула якусь нову емоцію - ніби хтось розбурхав у серці океан. "Я подумаю про це зранку, не зараз. Мені треба летіти" - сова так само безшумно знялася і полетіла назад, але спіймала погляд Кіри.

Зранку Тінь відвідала паросток.

Він був живий...

З землі піднялись перші справжні листочки. Кольору весняної соковитої зелені, всупереч тому, що літо підходило до кінця. Листочки були чудернацької форми. Біля з'єднання починається сердечко, яке переходило в п'ять загострених лопатей. Листочки ворушились на вітру, перевертались до сонця то зовнішньою, то внутрішньою стороною, грілись, ловили і вбирали тепло.

Це був звичайний клен.