Тінь. Початок

Якщо мати потужний дрон, мати велике бажання і вміння, то треба його направити на північ. Тобто, підняти якнайвище (ну не зовсім в хмари, а так, щоб дороги були як сірі змійки), ввімкнути відео і нехай летить саме на північ.

Спочатку будуть звивисті дороги, які приведуть у черепичне місто, з ратушею посередині. Далі - буде переважати зелений колір, а змійка може бути або синя або блакитна. Тобто, будуть річки. І можуть бути великі сині плями - озера. Якщо летіти далі - вас зустрінуть різнокольорові прямокутники. Як по мені - найкращий прямокутник - кольору маків. Трошки спустишся і видно коливання червоних хвиль, далі - кольору весняної зелені хвилі гойдаються в такт музики вітру.

Але добре. Піднімаємось далі і летимо строго на північ. Що ж ми бачимо? Де-не-де з'являються маленькі островки яскравих і не дуже дахів села, поміж ними змійки-доріжки.

Не спускаємось, бо в нас залишається мало часу. Летимо і бачимо великий масив темно-зеленого лісу. Тут не треба знижуватися, бо я і так розкажу, що внизу дуже темно, ліс старий і пережив багато бурь. Правда не безслідно. По всьому лісі лежать повалені дерева. Догнивають ті, хто був слабший, старіший, або не тієї породи, не витримав буревіїв. Зеленої трави майже немає - сюди майже не проходять сонячні промені.

Але летимо далі. За лісом ми зустрінемося з сірість. Справжня сірість живе саме тут.

Часто, коли говорять про сірий колір - уявляють туман, дощі, пізню осінь - листопад.

О ні! Справжня сірість - тут. Це - попіл згорівших дерев, кущів, всього. Тобто надії, природи, самого життя.

Сюди не потрапляє сонячне проміння - воно просто губиться в мікрочкстинках попелу, який висить у повітрі над цим районом. Висить давно, ніяк не осідає - інколи прилітає вітер і знову піднімаєвсе це із землі. Тут навіть дихати стає неможливо. Ніби задихаєшся і хочеться втекти, навіть у той ліс, який з першого погляду здавався настільки чорним, настільки похмурим, що, здавалось, гірше не могло бути. Але ні, всі, хто виходив на згарище - ладен був повернутися куди завгодно.

Хіба може бути щось радісне, сонячне, хоча б живе в такому середовищі? Мабуть ні. І будете праві, але не до кінця. 

Тут живе сова.

І вона - сірого кольору. Це, я думаю, очевидно. Їй тут зручно ховатися вдень. А вночі вона полює. В сусідньому лісі.

Живе сова давно тут. Ще до пожежі. Пам'ятає інші часи, коли було все смарагдово-зелене, з переливами на листі після дощу. Коли їй не давали спати шум, спів, галас. Коли вночі можна було вполювати стільки мишей, що могла накормити цілу зграю сов. 

Але це було так давно! Ніби в іншому житті. Принаймні так здавалось сові, сірій, з очима, як на диво, жовтими, коуглими, великими, і гачкуватим дзьобом.

Сова була відлюдницею. Але тільки вдень. Вона полювала вночі, як і всі інші сови, любила пролітати в самій гущавині. Відчувати вітер, слухати шум живого лісу. Але це - тільки вночі

А вдень! Якщо хтось випадково залітав на попелище, вона з шумом знімалася з верхньої сухої гілки і летіла ще глибше, ще далі. Де б не порушували її спокій. Голос її можна було почути тільки так - залетіти або зайти в цю сірість.

Був останній місяць літа. І одного дня на її землю залетіла сова. Така сама, як і наша відлюдниця. Побачивши на гілці сплячу пташку, вона підлетіла і сіла якраз біля неї. Наша сова аж здригнулася, і тільки вирішила відлетіти подалі, але гостя глянула дуже пильно, в самісіньке серце:

- Хто ти? Скажи мені, бо я тебе раніше не бачила. Хоча я скажу перша: я - Кіра

- Тут тобі не сподобається, тут живу тільки я, Тінь

- Так летимо разом, тут і справді неможливо дихати! Чи, може, тебе сюди вигнали?

- Ні, це мій дім. Тільки мій. І я сама його обрала. І іншого не знаю, до речі. Мені тут добре. Лети сама, Кіра

 Кіра ще раз глянула уважно в очі сови і легко піднявшись полетіла назад у темну далечінь. 

Тінь нахмурилась, в її голівці промайнула думка: "а може?". Але це було лише мить. Ще через хвилину вона спала достатньо міцно.