...

Коли він прийшов перший раз, я подумала, що це сраний сон.
Спати і бачити свою кімнату — ту саму, де стопка невипраної білизни вже місяць стоїть у кутку, де на підвіконні всихає кактус, якого я обіцяла собі поливати щотижня, — і в кутку сидить неясна тінь. Просто сидить. Мовчить. Дивиться.
Вранці прокинулася так, ніби й не спала. Очі запухлі, голова важка, ніби хтось цілу ніч тримав мене за скроні й шепотів: «Не відпочивай». Я глянула на годинник — 7:12. Знову проспала каву. Знову бігтиму на метро, тримаючи в зубах тост, який уже холодний.
Наступної ночі все повторилося.
Та сама кімната. Та сама тінь. Тільки цього разу я не просто дивилася — я заговорила. Бо що ще робити, коли розумієш, що це вже не разовий глюк?
— Ей, тінь… це вже не смішно. Що за сон такий? Чого ти тут сидиш?
І він відповів.
Голос низький, спокійний, з ледь помітною хрипотою, ніби людина довго мовчала і раптом вирішила заговорити.
— Хотів би я знати.
Я аж підскочила на ліжку. Серце вдарило в ребра так, що аж боляче стало.
До сраки. Я до сраки доработалася. Супер, Іро, ти офіційно з'їхала з глузду. Тепер розмовляєш з тінню у власному сні. Браво.
— Ти ще й говориш? — видавила я, намагаючись звучати зухвало.
— Я ще й ходити вмію, — відповів він і… пройшовся по кімнаті.
Без звуків. Без кроків. Просто темрява перелилася з одного кута в інший, ніби вода в склянці, яку хтось повільно нахилив.
Я відсунулася до стіни. Серце калатало десь у горлі.
Він зупинився біля ліжка. Сів на край. Матрац навіть не прогнувся — ніби там нічого й не було. Але чомусь я відчувала, що це чоловік. Голос. Плечі. Та невидима вага, яка буває в чоловіків, коли вони просто сидять поруч і мовчать.
— І що ти тут робиш? — спитала я, бо мовчати було ще страшніше.
— Сиджу, — іронічно відповів він. — Другу ніч як тебе стережу.
— Від кого?
Він знову усміхнувся — без обличчя, без очей, але я відчула це так чітко, ніби його губи були в сантиметрах від мого вуха. Повітря в кімнаті стало густішим, ніби хтось повільно вдихнув і забув видихнути.
— Ти завжди така колюча, коли боїшся, — тихо сказав він. Голос низький, оксамитовий, з ледь помітним акцентом… чи то мені здається? Ніби він довго не говорив з людьми, а може — ніколи.
— Я не боюся, — збрехала я автоматично. — Просто намагаюся зрозуміти, чому в моєму сні завівся такий… охоронець. Зарплата в тебе яка, до речі? Чи ти волонтер?
Він не відповів одразу. Підвівся — повільно, безшумно, як тінь справді рухається по стіні, коли хмара пропускає місяць. Пройшовся до вікна. Зупинився. За вікном — Харків, ніч, вогні десь далеко на Салтівці мерехтять, ніби хтось забув вимкнути гірлянди після Нового року.

— Ти хто взагалі такий? — голос тремтів, хоч я й намагалася його тримати рівно.
— Я… складне питання. Спочатку ти відповіси. Про що ти думала вчора перед сном?
Я зціпила зуби.
Про що думає тридцятирічна дівчина після чергових понаднормових, коли сил вистачає тільки дійти до ліжка і впасти обличчям у подушку? Про те, як втомилася. Як хочеться, щоб хтось просто… був. Просто обійняв. Просто мовчав поруч. Не вимагав розмов, не питав «як день», просто існував.
Але таке ж не кажуть вголос. Особливо якомусь глюку.
— Явно не про тебе, — випалила я.
Він тихо засміявся. Без звуку, але я відчула це сміх — як дотик крижаного вітру до шиї.
— Не хочеш відповідати — не треба. Але тоді й твоє питання залишиться без відповіді.
Я відчула, як щоки горять. Чорт. Чому мені стало… соромно? Перед власним сном?
— Ну і ладно, — буркнула я. — Як тебе хоч хоч звати, містер-Не-Скажу-Хто-Я?
Він помовчав. Потім сказав — повільно, ніби смакував кожне слово:
— Зови мене… Тінь.
Я фиркнула.
— Тінь? Серйозно? Можна було й креативніше вигадати.
— Колись я обов’язково назову своє справжнє ім’я, — в його голосі прозвучало щось нове. Не іронія. Обіцянка. І від цієї обіцянки по спині пробіг холод. Ніби він знав щось, чого я ще не знала. Ніби коли я почую це ім’я — щось незворотне станеться.
— Тінь так Тінь… не дуже й цікаво, — сказала я, намагаючись повернути собі контроль.
Він знову усміхнувся. Я не бачила, але відчула. Цей усміх був у повітрі, у холоді, у тиші.
І тоді я зрозуміла: він не піде.
Поки я не накажу. А я… поки не знаю, чи хочу.

— Ти покликала мене, — нарешті сказав він. Не повертаючись. — Не словами. Не думками навіть. Тілом... своєю сутью. Тим місцем під ребрами, де завжди бракує повітря після чергової ночі насамоті.
Я хотіла сказати щось їдке, типу «ну вибач, що не вийшла із вікна, а тебе покликала», але слова застрягли. Бо він був правий. Я пам’ятала той момент учора — перед сном, коли просто лягла обличчям у подушку і подумала: «Хай хтось просто… буде. Просто. Поряд. Хоч би уві сні».
— І що тепер? — голос мій вийшов тихішим, ніж хотілося. — Будеш сидіти тут щоночі, як сторожовий пес? Чи в тебе є графік?
Він повернувся. Різко. І вперше я побачила… щось. Не обличчя — ні. Просто місце, де мало б бути обличчя, на мить стало темнішим, ніж решта темряви. Наче очі там були, але не для того, щоб дивитися. Щоб пам’ятати.
— Я не пес, — відповів він спокійно. — І не охоронець. Я… наслідок. Ти сказала «хочу, щоб хтось був поруч». Всесвіт іноді дуже буквально розуміє бажання. Особливо коли вони йдуть з такої глибини.
Я ковтнула. Горло пересохло.
— І скільки це триватиме? Поки я не перестану хотіти?
Він мовчав довго. Потім підійшов ближче — не кроками, а просто… наблизився. Я відчула холод — не як від протягання, а як від чогось, що живе в тіні холодильника, коли світло вимкнене.
— Поки ти не перестанеш боятися, що ніхто ніколи не буде поруч, — сказав він. — Або… поки ти не наважишся дізнатися моє справжнє ім’я.
Я засміялася — нервово, коротко.
— А якщо я зараз скажу: «Іди геть»?
Він нахилився. Дуже повільно. Так, що я відчула, як повітря між нами… зникає.
— Спробуй, — прошепотів він. — Але попереджаю: якщо я піду… ти відчуєш, наскільки порожньою була ця квартира завжди.
Я не встигла відповісти. Він просто… розтанув. Не зник — розтанув, як чорнило в воді. Залишився тільки холод на простирадлі там, де він сидів.
І тиша. Така, що в вухах дзвенить.
Я сиділа, обхопивши коліна, і дивилася в темряву. Серце калатало, як після марафону.
І знаєш що найстрашніше?
Я не була впевнена, чи хочу, щоб він повернувся завтра вночі.
Але ще менше — щоб не повернувся.