Епілог. Нове небо

Світло повернулося різко. Воно обпекло очі, змусило Серінн закрити обличчя руками. Їй здалося, що це сонце… але коли вона нарешті глянула вгору, серце стиснулося.

Над ними було не те небо.
Зорі горіли чужими, холодними вогнями. Звичні сузір’я були розбиті й перекручені. І серед них сяяла нова зоря — величезна, червона, сліпуча, наче світився розпечений вугіль у нічному небі.

Вона дивилася просто на них.

Серінн лежала на холодному камені. Її тіло тремтіло, але не від холоду — від пульсу, що йшов ізсередини. Кров у жилах була важкою, немов густішою за людську. Її пальці світилися рунами, що то згасали, то спалахували знову.

Вона обернулася й побачила Ліссу.
Вона теж прокинулася, сиділа, спершись на меч. Її дихання було рівним, але очі… очі вже не належали людині. У зіницях горіли руни, ті самі, що світилися на ключах. Тінь за її спиною рухалася самостійно, відділяючись від тіла, мов окрема істота.

— Ми… зробили це? — ледве прошепотіла Серінн. — Ми замкнули її?

Лісса підняла голову. Її голос був низьким, тверезим, але в ньому бриніло щось нове — відлуння темряви.

— Ні. Ми тільки відкрили шлях.

Брама стояла позаду них. Величезна, чорна, вся у тріщинах, вона була замкнена… але вже не така, як колись. Замість п’яти ключів на її поверхні пульсувала єдина срібно-червона печатка. Вона дихала. Вона жила.

Ключів більше не було.
Вони зникли, розсипалися на попіл. Але їхня сила залишилася — тепер у жилах Серінн, у крові Лісси.

Раптом вітер змінився.
Він приніс запах попелу й металу. І — голос. Далекий, протяжний, наче хтось співав крізь тріщини в самому повітрі.
Серінн завмерла. Вона впізнала ці ноти. Це були ті самі шепоти, що чула у снах після першого ключа.

— Вони вже тут, — сказала вона тихо.

Лісса не відповіла. Вона дивилася на горизонт.
І там, де раніше було море, тепер здіймалися чорні вежі. Їх не будували люди. Вони виросли, мов кістки, пробиваючи землю. Деякі були похилі, інші тремтіли, немов дихали. А між ними ворушилися тіні. Великі. Вищі за будь-яку башту.

Серінн відчула, як щось холодне пробігло її хребтом.

— Це… світ? Наш світ? — її голос зривався.
— Ні, — відповіла Лісса. — Це вже не наш світ.

Вона піднялася, тримаючи меч. І Серінн побачила, як її тінь розділилася на дві. Потім на три. Вони ворушилися, повторюючи рухи господарки із запізненням, але в їхніх жестах було щось хижо-самостійне.

Серінн теж підвелася. Її руки світилися, руни змінювалися щосекунди, перетворюючи шкіру на живий пергамент. Вона відчувала: кожен подих ключів тепер належав їй. Але водночас — вони належали комусь іншому.

Знову подув вітер.
На небі червона зоря спалахнула сильніше. І Серінн почула слова, які звучали одразу в серці, у крові, в кістках:

“Ви наші. Ви завжди були нашими.
Ми чекаємо.
Ми йдемо.”

Вона подивилася на Ліссу.
Вперше в житті в її очах був не лише страх. Там була рішучість.

— Що ми тепер робимо?

Лісса стиснула руків’я меча так сильно, що на долонях виступила кров. Її голос був низьким, але у ньому горіла нова сила:

— Ми будемо битися.
Навіть якщо самі станемо тими, з ким доведеться воювати.

Десь далеко знову завили вежі, і їхній гул прокотився світом, немов дзвін кінця.
А на небі нова зоря світилася так яскраво, що її світло кидало тіні навіть у повній темряві.

І ці тіні належали вже не людям.

Справжня історія тільки почалася.