Глава XVIII. Там, де немає імен

Ніч не мала зоряного світла.
Вона була задушливою, важкою, мов саме небо притиснулося до землі.

Перед ними височіла Брама.
Чорний моноліт, вкритий рунами, які тремтіли, немов жили. Від неї йшов пульс, що збивав серце з ритму. Кожен удар звучав, наче чужий крок у темряві.

Серінн стояла з артефактом у руках — п’ять ключів, переплетених у єдиний сплетений символ. Він тремтів, дихав, шепотів.
“Ми твої… ти наша… ми завжди були в тобі…”

Її руки горіли, шкіру вкривали руни, що проступали зсередини. Кров була не її. Думки були не її. Вона відчувала, як розчиняється.

Лісса стояла поруч — меч у руках, тінь на плечах. Її погляд був холодним, сталевим, але за ним ховалася лють і страх, які вона не могла собі дозволити.

— Якщо сьогодні вони спробують нас зупинити, — сказала вона, — я переріжу їм горла, навіть якщо це будуть мої власні брати.

Серінн подивилася на неї.
Їй хотілося сказати щось — щось людське, тепле, просте. Але слова зникли. У голові були лише голоси ключів.

Коли вона піднесла артефакт до замка, світ зник.
Час розсипався, як скло.

Серінн бачила тисячі себе:

• вбивцею серед попелу;

• полонянкою у вогні;

• тією, що стояла тут раніше, і раніше, і знову.

“Ти вже робила це. І знову зробиш. Ти не маєш вибору.”

Вона задихалася. Втрачала себе.
А тоді — дотик.

Лісса торкнулася її плеча, різко й твердо.
Її очі, холодні й гострі, тепер горіли, наче єдине світло серед цього мороку.

— Дивись на мене. Ти — тут. І ти — моя.

Серінн вдихнула. Артефакт увійшов у виріз у Брамі.
П’ять ключів спалахнули, й руни на моноліті ожили. Стіни почали дихати. Підлога пульсувала. Сам простір ламався.

Брама розчинилася.
За нею не було нічого. І водночас було все.

Темрява ворушилася, наче безліч тіл у тумані. Очі — мільйони очей — дивилися на них. Вони не блищали, вони горіли пам’яттю.

“Ви залишили нас тут. Ви відмовились від нас. І тепер ми повертаємося.”

Позаду пролунали крики.
Моркари.
Вони кинулися вперед, у відчаї. Їхні клинки світилися від рун, а голоси зривалися в крик:

— Закрийте Браму! Ви не знаєте, що ви випускаєте!

Сутичка вибухнула блискавкою.
Лісса кинулася назустріч — її рухи були смертю в тіні. Кожен удар — відчай, кожен розворот — крик. Вона не зупинялася. Вона знала: тут і зараз немає пощади.

Але Моркари билися не заради себе. Вони билися, бо розуміли, що виходить назовні.

Серінн уже не бачила їх.
Вона стояла на краю небуття, й темрява шепотіла їй:
“Або ти зробиш це зараз — або все згорить без тебе.”

Вона зробила крок.

Світ зламався.
Брама втягнула їх у себе.
Не було світла. Не було темряви. Не було тіла. Не було імен.

Тільки шепіт, що належав усім і нікому:
“Ви наші. Ви завжди були нашими.”