Глава XVII. П’ять замків

Їхній шлях перетворився на нескінченний сон, у якому не було світанку.
Дні й ночі втратили межі — їх пожирав пошук.
Серінн відчувала, як уламки ключів у її руках пульсують, наче серця. Вони шепотіли їй у снах, кликали, вели, змушували йти далі навіть тоді, коли ноги відмовлялися слухатися.

Лісса майже не спала. Її очі стали темними, як ніч без місяця. Вона стежила за кожним рухом, відганяла небезпеку, боролася з ворогами, яких навіть не завжди можна було побачити. Але всередині вона знала — найбільший ворог уже оселився в них самих.

Другий ключ привів їх у катакомби, але третій кликав у глиб води.
Під містом, серед затоплених склепів, де вода була холодна, як смерть, вони пробиралися крізь уламки саркофагів. Кожен крок лунав, наче удар по чужому серцю.

Серінн знайшла його — ключ, схожий на кістку, оплетену рунами.
Він тремтів у її руках, і вона чула слова:
“Триєдине сплетіння. Далі дороги назад немає.”

Коли вона підняла його, на зап’ясті проступила нова руна — свіжа, палаюча, ніби випалена вогнем зсередини. Лісса схопила її руку, погляд повен страху.

— Ти гориш, — прошепотіла вона.
— Я живу, — відповіла Серінн. — І поки живу, ми йдемо далі.

Четвертий ключ чекав за межами міста, у руїнах старого монастиря.
Дорога була проклятою: жоден подорожній не йшов повз ці місця після заходу сонця. Коли вони піднялися на пагорб, Серінн помітила дивне — ліхтарі в місті світилися, але не відкидали тіней.

— Ліссо… вони зникли. Немає жодної тіні.
Лісса озирнулася, але нічого не побачила.
— Це вплив ключів, — сказала вона. — Або самої Брами.

У монастирі панувала мертва тиша. Стіни були вкриті кров’ю, висохлою, але ще відчутною. На вівтарі висів четвертий ключ, утримуваний силою, схожою на застиглий подих.

Коли Серінн торкнулася його, світ зник.
Вона побачила себе на полі бою, серед мертвих, під небом чужих зірок. Почула крики, запах горілого каменю, побачила Ліссу, що падала у її руках…
А потім — різкий поштовх.

Вона повернулася в реальність, тримаючи ключ.
Але в її очах залишився відблиск того майбутнього, яке вона побачила.

П’ятий ключ був у самих Моркарів.
Тих, хто першим торкнувся Брами. Тих, хто заприсягся стерегти її навіть ціною власної душі.

Вежа, куди вони увірвалися, здіймалася, мов чорна кістка серед бурі. Вітер рвав камінь, грім бив так близько, що стіни здригалися.
Їх зустріли три тіньові мисливці — колишні люди, перетворені рунами на живі пастки. Їхні очі були порожні, рухи — надлюдські.

Бій був пеклом.
Лісса рухалася, як тінь: удари клинків розтинали повітря, кров бризкала чорними сплесками. Але кожен удар супроводжувався шепотом ключів у голові Серінн:
“П’ять нас. П’ять ран. П’ять кроків до забуття.”

Коли останній мисливець впав, Серінн підійшла до ніші. Там, у глибині, чекав останній ключ.
Чорний, як зола. Він поглинав світло навколо себе, немов сам був шматком ночі.

Вона підняла його, і всі п’ять ключів ураз засвітилися єдиним ритмом.
Від їхнього світла здригнулися стіни. Повітря навколо пульсувало.

Вони повернулися до палацу мовчки.
Серінн тримала ключі, і від них текло щось нове в її кров. Руни проступали на шиї, мов палаючі печатки.

— Ми готові? — її голос був майже пошепки.
Лісса довго дивилася на неї, мовчала, а потім сказала:
— Ні.
— Але відступати пізно, правда?
— Правда.

Коли ключі зійшлися разом, вони утворили зіркоподібну структуру. Вона билася ритмом, як серце іншого світу.

“Брама знає ваші імена. Ми відчуваємо ваш подих. Ми чекаємо.”

Лісса стиснула руків’я меча так сильно, що пальці закривавилися.
Серінн уперше не відповіла. Вона лише підняла голову до темного неба й прошепотіла:

— Завтра. Завтра ми відкриємо її.