Глава XVI. Руїни, що дихають

Місто спало. Але це був не спокій — радше змова.
Ліхтарі кидали слабке світло, і воно хиталося, немов боялося самої темряви. Вулиці були порожні, та кожне вікно, кожна брама здавалася оком, що мовчки стежить.

Лісса йшла попереду, рухаючись безшумно, наче тінь. Кожен її крок був розрахований, кожен подих контрольований. Але Серінн відчувала — цього разу навіть вона напружена до межі.

— Кажуть, другий ключ у катакомбах, — тихо промовила Лісса, не озираючись.
— Кажуть? — Серінн усміхнулася блідо. — З Моркарами завжди одне й те саме: легенди стають пастками.

Вхід вони знайшли за покинутою каплицею. Її стіни були вкриті написами, витертими часом, а на дверях — старі сліди крові, які не змило навіть століття.

— Ти готова? — спитала Лісса.
— Ні, — чесно відповіла Серінн. — Але якщо чекати, ми ніколи не зрушимо.

Сходи вели вниз. І з кожним кроком повітря ставало густішим, вологішим, важчим.
Вони йшли мовчки, але ключ у кишені Серінн пульсував, наче серце. Кожен його удар віддавався у скронях.

На сотому кроці вона збилася з рахунку.
На двохсотому — відчула, як простір змінюється. Стіни, вкриті пилом, почали світитися тонкими лініями. Руни. Ті самі, що тепер горіли на її руках.

— Вони реагують на тебе, — прошепотіла Лісса.
— Ні. Вони мене пам’ятають, — відповіла Серінн тихо.

Шурхіт.
Десь позаду.
Вони різко зупинилися, але позаду був замурований хід. І все ж звук був реальний.

— Тут щось є, — видихнула Серінн.
— І це давно чекало, — холодно відповіла Лісса, стискаючи клинок.

Коридор закінчився масивними дверима з чорного каменю. Вони не були замкнені. І все ж, коли важкі плити розчинилися, повітря здригнулося, ніби камінь сам попереджав: «Не входьте».

Зала, висока, як храм.
Склепіння вкривали карти чужих зірок — не тих, що знали астрологи імперії. Це було небо, яке не належало цьому світу.

У центрі стояла прозора колона з кришталю. Всередині темніло щось… схоже на око, що спало.

Ключ у руках Серінн спалахнув.
Тіні на стінах заворушилися.

Голос.
Він не звучав — він різав свідомість, вривався в думки.

“Смертні… ви йдете далі, ніж вам дозволено.”

— Хто ти? — голос Серінн тремтів, але вона не відступила.

“Ми — ті, хто стояли тут до Моркарів. Ми створили Браму. Вони зрадили нас. І замкнули, аби забути.”

З кристала почала проступати постать.
Висока, тонка, тіло вкрите рухомими рунами. Без очей, але від неї йшло відчуття погляду, глибшого, ніж будь-які очі людини.

— Ми прийшли за ключем, — сказала Серінн. — Дай його нам.

Тиша. А потім — шепіт, що пронизав навіть кістки:
“Ключ — частина нас. Щоб узяти його, ти мусиш віддати своє.”

— Що саме? — Лісса виступила вперед.
“Пам’ять. Другий ключ забере те, що робить тебе людиною.”

Серінн відчула, як тіло тремтить. Її пальці стиснули уламок першого ключа. Він відповів теплим спалахом, наче кликав до жертви.

— Я готова, — сказала вона.

— Серінн, ні! — Лісса схопила її за руку. — Ти не знаєш, що втратиш!
— Якщо ми відступимо — імперія втратить усе.

Дотик.
Рука істоти торкнулася її чола.

Біль ударив, як блискавка. Серінн закричала, і Лісса кинулася, щоб утримати її.

Обличчя, запахи, голоси — все виривалося з пам’яті й падало у безодню. Дитячі крики, материнська усмішка, перші кроки… все розчинялося, як пісок між пальцями.

— Ні! Тримайся! — кричала Лісса, але її голос був лише лунанням серед цього мороку.

Коли все скінчилося, Серінн лежала на колінах, задихаючись. У її руці світився новий ключ — срібний, витончений, холодний, як смерть.

Лісса торкнулася її обличчя.
— Серінн… Ти не пам’ятаєш, як померла твоя мати.

Принцеса торкнулася скронь, але там була пустка. Її серце стислося, але сльози не йшли.

Вони вийшли з зали. Стіни дихали.
Руни пульсували, немов жили.
І голос ішов за ними:

“Два ключі… дві тріщини… Ми вже відчуваємо світло. Ми йдемо.”

Коли вони піднялися нагору, зорі над містом уже змінилися. Візерунок неба був інший. І Серінн зрозуміла: з кожним ключем вони не просто наближаються до Брами. Вони змінюють саму реальність.

І тепер дороги назад більше не було.