Глава VII. Кров під місяцем

Останні дні перед Радою були задушливими. Здавалося, навіть повітря в палаці наповнилося отрутою.

Уночі замки, які Лісса власноруч перевіряла вдень, виявлялися розкритими. Коридорами нишком блукали нові «охоронці» з чужими гербами, але їхні очі відверталися від її погляду. І саме в цих очах було найбільше мовчання.

Одного разу вона випадково почула розмову двох радників у вузькій галереї:
— …ніч обрана. Все має статися до Ради…
— …ніхто не доживе, якщо піде не за планом. Особливо вона…

"Вона" — Серінн.

Лісса спробувала простежити за ними, але радники розчинилися в таємному проході. З того моменту вона знала: палац більше не належить імператору. Він належав тіням.

Напад почався за два дні.

Перший вибух зруйнував західні ворота. Камінь і полум’я полетіли в темряву, а з вогню вийшли постаті у чорних масках. Вони рухалися, як одне тіло. Не було крику, не було метушні — лише холодна, навчена тиша вбивць.

— Тривога! — крикнув хтось. Але крик обірвався, перетворившись на хрип.

Мармурові коридори вкрилися кривавою сіткою відблисків. Вогонь лизав килими, дим обпікав горло.

Лісса тягнула Серінн за руку.
— Не дивись! — прошипіла вона. Але сама дивилася.
Охоронці падали важко й глухо, немов мішки з піском.

Її руки працювали самі: блок — удар — розворот. Клинок ковзав між ребрами ворогів, а тепло крові на пальцях більше не викликало відрази.

У бібліотеці вони сховалися на мить і почули уривки розмови нападників:
— …якщо впаде вона — впаде вся лінія…
— …головне, щоб Моркар не втрутилися…
— …князь заплатить за це більше, ніж за війну…

Лісса стисла зуби. Це не хаос. Це була гра чужих рук. І Серінн — лише пішака.

Вони вибралися на дах. Внизу палац горів, місто ревіло, мов поранений звір. Дим рвав легені, вогонь малював світло на їхніх обличчях.

Серінн стояла поруч, у руках — кинджал. Її пальці тремтіли, але вона не опустила зброї.

І саме тоді з темряви виринув стрілець. Арбалет блиснув у полум’ї. Стріла була вже в польоті.

Лісса мала вибір:

• прикрити Серінн собою й загинути;
• кинутися на стрільця й ризикнути, що стріла все одно вразить ціль;
• або відступити й виконати наказ клану: дати спадкоємиці загинути.

У голові лунав голос наставників: «Клан понад усе. Жертву можна втратити».

Але очі Серінн…
Вони не просили. Вони вимагали жити.

Лісса кинулася вперед. Її тіло рухалося швидше, ніж дозволяв біль. Її клинок вдарив, немов за її спиною стояла вся імперія.

Стріла просвистіла за крок від обличчя Серінн і врізалася в мармур. Стрілець упав беззвучно.

Вони вижили.
Але це була лише перша ніч.