Глава XV. Ті, хто чекають за Брамою

Ніч була задушливою.
Старий сад за палацом, колись повний шелесту й співу птахів, тепер здавався занедбаним склепом. Дерева стояли, наче темні стражі, їхнє листя шурхотіло без вітру, а земля пахла вологою, ніби чекала, щоб когось поглинути.

Серінн сиділа на холодній плиті, стискаючи уламок ключа так, що пальці побіліли. Він був важким, холодним, але що дивніше — іноді здавався теплим, наче під його поверхнею б’ється пульс.
Вона не спала. Її очі палали тривогою, і кожен звук у темряві здавався відлунням кроків когось невидимого.

Лісса спала поруч. Її голова схилилася на стіну, а пальці, навіть уві сні, трималися за руків’я кинджала. Стомлена, але насторожена, вона була схожа на воїна, що навіть у відпочинку не знімає зброї.

І саме тоді Серінн почула шепіт.
Далекий, тонкий, але такий ясний, ніби хтось промовив прямо у вухо:

“…ти вже відчинила…”

Вона стиснула скроні, намагаючись відігнати цей голос. Але темрява перед очима розкрилася, і світ нахилився. Серінн відчула, як земля зникає під ногами.

Вона стояла на чорному березі.
Вода перед нею була нерухома, як дзеркало, але в ній відображався інший світ. Там зорі падали, наче обірвані, а обрій ворушився від тіней, гігантських, нелюдських.

Із темряви вийшли три постаті.
Високі, у плащах, облич не видно. Вони рухалися разом, говорили разом, але голос їх був єдиним:

— Три ключі — три прокляття. Ти взяла перший. І тепер вони дивляться.

— Хто… «вони»? — голос Серінн був тихий, але лунав у цьому місці гучніше за грім.

— Ті, хто чекають за Брамою. Ті, кому обіцяли світло. Ті, кого Моркари зрадили.

Серінн відступила, але берег під ногами розкришився. Вода піднялася вгору, як стіна, і з неї виросла чорна рука. Довга, кістлява, покрита рунами. Вона тягнулася просто до уламка ключа в її долонях.

— Ні! — крикнула вона. — Він мій!

А голоси відповіли:
— Він пам’ятає, хто його створив. І пам’ятає, кому належить. Ти лише тимчасова.

Серінн прокинулася з криком.
Холодний піт стікав по спині, дихати було важко. Вона затиснула уламок у руках і побачила, що його поверхня вкрилася дрібними тріщинами, крізь які пробивалося слабке світло.

Лісса схопилася за зброю, але, побачивши її стан, нахилилася ближче.
— Серінн! Що сталося?

Вона не могла відповісти. В уста вперше прийшли слова, яких вона боялася:
— Він… говорить до мене.

Лісса обхопила її плечі, притисла до себе.
— Ти не одна. Чуєш? Навіть якщо ключ шепоче, навіть якщо темрява хоче тебе, — я не віддам.

І все ж Лісса вже бачила: на долонях Серінн проступили чорні знаки. Вони світилися м’яким, хворобливим світлом. І уламок у руках принцеси більше не був просто склом — він пульсував, немов живий орган.

До ранку вони мовчали.
Лише коли перші промені світанку торкнулися саду, Серінн прошепотіла:
— У моєму сні вони сказали, що Моркари когось зрадили. Тих, хто чекають за Брамою.

Лісса напружилася.
— Якщо це правда… ми навіть не уявляємо, що насправді стоїть за цими ключами.

Серінн опустила очі.
— А я вже не впевнена, що хочу знати.

Того вечора вони рушили в місто. Але вулиці здавалися чужими. Люди відводили погляди, надто довго мовчали, наче знали щось, про що ніхто не казав уголос. Ключ у руках Серінн став теплішим, він немов жив і дихав.

І щоразу, коли вона торкалася його, перед очима спалахувала одна й та сама картина:
Брама. Величезні чорні ворота, вкриті рунами, за якими ворушилися тіні у тумані.

Вона знала: це лише початок.
Ті, хто чекають за Брамою, вже відчули її.
І одного дня вони самі прийдуть.