Глава XIV. Коли темрява дихає

Палац більше не здавався домом.
Він став пасткою. Живою.
Стіни, колись холодні й байдужі, тепер ніби дихали разом із темрявою, вдихали й видихали страх.

Лісса й Серінн повернулися зі скарбниці під троном. Вони несли ключ, але водночас — тягар, що давив на плечі важче за будь-яку зброю.
Здавалося, що весь палац відчув їхню здобич. Слуги зупинялися посеред коридору, стихаючи, наче бачили на них кров. Охоронці опускали погляди, аби не зустріти їхніх очей.

І все ж найбільший тягар був не зовні, а всередині.
Ключ не просто лежав у руках Серінн. Він випромінював холод, який пробирав до кісток. Лісса відчувала його навіть на відстані. Здавалося, що він шепоче. Не словами, а ритмом. Низьким, рівним, як серце, що б’ється не для життя, а для влади.

— Він дивиться на мене, — прошепотіла Серінн тієї ночі, сидячи в темних покоях. — Я чую його навіть у снах. Він кличе мене.

Лісса підійшла ближче, схилилася над нею.
— Не слухай. Це пастка.
— Якщо це пастка… чому я відчуваю силу? — голос принцеси тремтів, але очі світилися. — Ліссо, ніби він хоче, щоб я стала більшою, ніж є.

Її слова різали Ліссу глибше, ніж будь-який клинок.
Вона знала: такі відчуття — початок кінця. Тінь завжди шукає слабкість. А світло… світло може спалити того, хто не готовий його нести.

Але вона не сказала цього.
Вперше Лісса не послухала холодних наказів, що жили в її пам’яті. Вона просто доторкнулася до руки Серінн.
— Я тут. І поки я дихаю, ти не впадеш у цю темряву.

Серінн усміхнулася крізь тривогу, і в цій усмішці було щось таке справжнє, що Лісса на мить повірила: навіть темрява може злякатися їхнього союзу.

Та палац не чекав.
Наступної ночі сталося неминуче.

Лісса прокинулася від тиші. Надто глибокої. Надто правильного спокою.
Тиша — найгучніший звук у світі.

Вона схопилася, кинджал уже був у руці.
Серінн теж прокинулася, ніби їхній страх був спільним.

— Що це? — прошепотіла вона.

Лісса не відповіла. Вона вже чула: повітря ковзало, ніби хтось рухався за стіною. Камінь скреготів — і знову тиша.
А потім… подих. Глухий, важкий, протяжний.

Він ішов не ззовні. Він ішов із самих стін.
Палац дихав.

Серінн стиснула руку Лісси.
— Це він… ключ його розбудив.

У дверях раптом з’явилася тінь. Висока, зламана, ніби створена з самого диму. Її обличчя не було видно, лише порожнеча, що тремтіла й переливалася, мов чорний вогонь.

Вона зробила крок — і повітря в кімнаті стало важчим, наче їх накрили водою.

Лісса виступила вперед.
— Хто ти?

Тінь нахилила голову.
— Я той, хто пам’ятає. Той, хто чекав. І ключ… мій.

Його голос був схожий на шепіт сотні голосів одразу. Серінн тремтіла, але не відступала.

— Він не твій, — сказала вона, її голос розрізав тишу, як клинок. — Він мій.

Тінь засміялася. Це був сміх, від якого мороз ішов по шкірі.
— Дитя Моркарів… ти не знаєш, що несеш. Ключ відкриє не двері, а тебе.

Лісса кинулася вперед. Її клинок розсік повітря, але не торкнувся тіні. Лезо пройшло крізь порожнечу, і здавалося, що сама темрява сміється з її марних спроб.

Тоді Серінн підняла ключ. Чорне скло спалахнуло червоним, і тінь відступила на крок.

— Ліссо! — крикнула вона. — Він боїться його!

Лісса не роздумувала. Вона обхопила руку принцеси, і разом вони спрямували ключ на тінь. Світло розквітло, мов розірване серце, і темрява розтанула, відступивши вглиб стін.

Тиша повернулася. Але вона вже не була тією самою.
Вона дихала. Вона чекала.

Коли все стихло, Серінн опустилася на підлогу. Її плечі тремтіли, а очі світилися від пережитого.
— Ліссо… я боюся.
— Я теж, — зізналася та, стискаючи її долоню. — Але страх робить нас живими.

Принцеса схилилася ближче.
— Якщо темрява дихає… то, може, і ми зможемо змусити її задихнутися.

Лісса подивилася на неї. І вперше зрозуміла: Серінн не просто ключ. Вона — іскра. Іскра, що може спалити все.

Але іскри завжди приваблюють вітер.
І десь у темряві він уже роздував полум’я.