Глава XIII. Скарбниця під троном

Ніч була глухою, беззоряною. Палац спав, але його сон був важкий, повний скреготу замків, подихів стін і вартових, що ніколи не заплющують очей.

Лісса й Серінн рухалися в тіні, загорнуті в чорні плащі Моркарів. Тканина ковтала світло, і здавалося, що вони зливаються з темрявою.

Вузькі сходи вели вниз. Камінь був вогкий, повітря ставало важчим, густішим, ніби сам палац не бажав впускати їх глибше у своє серце. Здавалося, що кожна сходинка випробовує їх, нашіптуючи: «ще один крок — і ти зникнеш назавжди».

Лісса перевірила кинджали на поясі. Пальці тремтіли, хоч вона й намагалася приховати це. Вона була вихована, щоб не боятися. Але цей страх — він був інакший. Не страх смерті, а страх невідомого, якого не навчали в школах тіней.

Серінн ішла попереду. Срібна маска робила її обличчя неживим, віддзеркалюючи слабке світло ламп. Вона нагадувала духа, що повернувся з іншого світу. І водночас у її поставі відчувалася рішучість — така сильна, що Лісса відчула дивний, небезпечний захват.

— Пам’ятай, — шепнула Лісса, майже торкаючись губами вуха принцеси. — Два удари по зап’ястю — відступаємо. Один — ховаємось.

Серінн кивнула.
— А три?

— Трьох не буде, — тихо відповіла Лісса.

Вони дісталися до Червоного коридору. Так його називали у легендах Моркарів. Стіни були вкриті стародавніми рунами, втиснутими так глибоко, ніби їх вирізали кігтями. Тіні на стінах здавалися живими, готовими ковтнути необережного.

— Тільки не ступай на плитку з тріщинами, — попередила Лісса.

— Чому? — голос Серінн був надто гучний у цій тиші.

— Бо під нею — не підлога. Прірва.

Вони рухалися повільно, перестрибуючи з плити на плиту. Один неправильний крок — і падіння у безодню, де немає дна. Одного разу Серінн мало не ступила хибно — Лісса рвучко схопила її за руку.

Їхні очі зустрілися. І Лісса побачила те, чого не хотіла: не лише сміливість у принцеси, а й страх. Живий, людський страх. І від цього вона стала ближчою, ніж будь-коли.

Попереду коридор закінчувався масивними дверима, оббитими чорним металом. На підлозі лежало щось схоже на уламки статуї.

— Це й є охоронець? — прошепотіла Серінн.

— Був, — відповіла Лісса, стискаючи руків’я кинджала. — Якщо вірити хронікам, він оживає, коли торкаєшся дверей.

Серінн зробила крок уперед.
— А якщо не торкатись?

— Тоді охороняє сама тінь, — ледве встигла пояснити Лісса.

З темряви виринув скрегіт. Уламки статуї піднялися, розгортаючи кам’яні руки, що світилися білим холодом. Очі — порожні западини. Але Лісса відчула: він бачить їх.

— Біжи! — крикнула вона.

Серінн кинулася ліворуч, Лісса праворуч, розділяючи увагу монстра.

Охоронець ударив кулаком у підлогу. Тріщини розповзлися, відкриваючи під ними чорну прірву. Повітря завило. Камінь кришився під ногами.

Лісса кинула кинджал. Лезо врізалося у плече істоти, але та лише хитнулася. Він не помре. Він не може померти.

— Руїна! — крикнула Серінн. — Дивись на руни під його ногами!

І Лісса зрозуміла. Не тіло тримало охоронця — а символи. Вона стрибнула вперед, ковзаючи по каменю, й розрубала перший символ. Потім другий. Світло згасло. І охоронець розсипався в пил, зникаючи так само раптово, як і з’явився.

— Ненавиджу твої підказки, — видихнула Лісса, втираючи кров із губи.

Серінн посміхнулася, її очі блищали навіть за маскою.
— Ти мене обожнюєш.

Двері відчинилися.

Скарбниця виявилася не такою, як Лісса уявляла. Ніякого золота, ніяких скринь, ніяких коштовностей. Лише холодна, порожня зала. В центрі — кам’яний стовп. І на ньому ключ.

Чорний. Виточений зі скла, що ковтав будь-яке світло. Він здавався живим. Він дихав.

— Це він, — прошепотіла Серінн, і в голосі було не захоплення, а жах.

— Не торкайся, — різко сказала Лісса.

Вона нахилилася, вивчаючи підлогу. Руничне коло. Руни тліли червоним, мов жар.
— Це пастка.

Вони рухалися обережно, ступаючи лише на ті ділянки, де символи стерлися. Кожен крок був випробуванням. Кожне дихання — молитвою.

Серінн уже простягнула руку до ключа, коли залу залило холодним світлом.

На порозі стояли троє Моркарів у чорних масках. Лісса впізнала їх одразу. Еліта клану. Ті, кого посилають лише на смертоносні завдання. Ті, хто стежив за ними від самого початку.

— Ви не маєте права бути тут, — сказав старший. Його голос був, як удар криги.

— Нам наказав Аркхар, — відповіла Лісса, долоня вже лежала на клинку.

Моркар нахилив голову. Його слова стали вироком:
— Аркхар мертвий.

Тиша впала. Важка. Задушлива.

Серінн застигла біля ключа. Лісса знала: вибору немає. Або вони візьмуть його зараз, або втратять назавжди.

— Біжи! — крикнула Лісса.

Серінн вихопила ключ. І в ту ж мить залу розірвало сліпучим спалахом. Руничне коло ожило, сипонули іскри, світ обернувся в хаос.

Крики Моркарів загубилися у гуркоті каменю.

Лісса схопила принцесу за руку, і вони кинулися в темні коридори, де кожна стіна дихала небезпекою.

Позаду, крізь гуркіт і стогін каменю, вона почула щось інше. Низький звук. Рівний. Схожий на стукіт серця.

Але це серце не належало жодній людині.

Сама Брама відчула, що перший ключ знято.