Глава XII. Брама, що не пам’ятає світла

У Залі Чорних Дзеркал пахло воском і старою кров’ю. Повітря було таким густим, що дихати здавалося зрадою. Дзеркала цього разу світилися слабким відблиском — у їхніх глибинах ховалися не відбитки, а тіні, що спостерігали.

Лісса стояла позаду Серінн, рука на руків’ї меча. Вона не зводила погляду з Аркхара, який стояв посеред зали, наче господар темряви. Його постать здавалася надто реальною, щоб бути просто людиною: кожен рух, кожен подих випромінював владність.

Навколо зібралися всі старші Моркари. Навіть ті, кого вважали мертвими чи зниклими десятиліття тому, прибули сюди. Вони були схожі на чорних воронів, що злетілися на запах падалі. Їхні очі горіли крижаним вогнем, а на скронях світилися старі печатки.

Аркхар заговорив першим. Його голос був рівний, але в глибині відчувалася стримана сила, готова вибухнути будь-якої миті:
— Час наближається. Брама знову активна.

Тиша затремтіла, мов розтягнута струна.

Одна зі старших жінок, Кайрінн, заговорила з гнівом, у якому бриніли і страх, і ненависть:
— Це прокляття, Аркхаре. А не шанс. Ми вже заплатили за неї кров’ю. Ти хочеш відкрити її вдруге?

— Ми не маємо вибору, — холодно відрізав він. Його голос був, як залізо, що ріже по кістці. — Пророцтво чітке: «Ключі зустрінуться в руках того, хто не належить тіні».

Декілька поглядів ковзнули до Серінн.
Дівчина стиснула руку Лісси так сильно, що нігті впилися в шкіру.

Аркхар продовжив, наче режисер вистави, який знає кожну наступну сцену:
— Щоб відкрити Браму, потрібні чотири ключі. Кожен з них — у руках тих, хто ніколи не віддасть його добровільно.

Він називав їх повільно, наче кожне слово вирізьблювалося на камені:
● Ключ Імператорів — у скарбниці під троном. Доступ лише в Канцлера.
● Ключ Залізних Мовчазних — клан найманців, які присяглися ніколи не служити Моркарам.
● Ключ Сивих Архівів — захований у бібліотеках, де сторожами є не люди, а стародавні печатки забуття.
● І четвертий ключ — невідомий. У хроніках його назвали лише одним словом: «Порожнеча».

Тиша стала важчою, ніж камінь.

— Ми почнемо з першого, — сказав Аркхар, і його очі світилися попелом. — Імператорська скарбниця.

— Ти хочеш, щоб ми крали з-під носа канцлера? — Лісса вперше порушила мовчанку. У її голосі звучала не лише зухвалість, а й виклик.

Аркхар повернувся до неї повільно, його усмішка була тонка, мов лезо ножа.
— Не «ми». Вона.

Він показав на Серінн.

Лісса зробила півкроку вперед.
— Вона не піде сама.

— І вона не буде сама, — відповів Аркхар. — Ти її тінь. Тінь завжди поруч. Але не забувай: тінь ніколи не вирішує.

План був небезпечний, але логічний. Серінн мала потрапити на засідання імператорської ради під чужим ім’ям, використовуючи стару систему титулів, щоб наблизитися до трону. Лісса мала забезпечити прикриття: усунути охорону, підробити печатки, створити ілюзію, що вони законні гості.

Їм видали нові маски Моркарів — чорні, безликі, із печатками, що приховували обличчя.

Лісса ненавиділа їх. Коли тканина торкнулася її шкіри, вона відчула, як ніби зникає сама.
— Це кайдани, — прошепотіла вона.

— Ні, — відповіла Серінн, і в її голосі було полум’я. — Це крила.

Вони тренувалися ночами, далеко від чужих очей.
● Вивчали карту підземель під палацом.
● Відпрацьовували сигнали мовчання — легкий дотик, ковзання пальців, подих.
● Тренувалися долати пастки, створені для самих Моркарів.

Кожна пастка була страшнішою за попередню. І Лісса вперше відчула: клан не довіряє навіть собі.

Але небезпека ховалася не лише в пастках.
Двічі Лісса відчувала чужу присутність у своїх покоях. Один раз під дверима Серінн вона знайшла чорне перо. Символ клану Кайтарів.
Ворогів Моркарів. Їхніх найдавніших суперників.

— Вони знають, — сказала вона.

Серінн підняла голову гордо, її очі палали.
— Нехай. Ми все одно підемо.

Однієї ночі Лісса наважилася поставити Аркхару пряме питання:
— Що за Брамою?

Він мовчав так довго, що тиша стала болем. Потім відповів:
— Ти думаєш, ми хочемо відкрити її, щоб отримати владу?

— А не для цього існують Моркари? — її голос був жорсткий.

Він нахилився ближче. Його слова були холодними, як лід, що торкається шкіри:
— Ми існуємо, щоб тримати її зачиненою.

Від цих слів мороз пробіг по спині.

— Якщо хтось інший отримає ключі… імперія згасне за один світанок.

Через три ночі вони вирушили.

Лісса вперше вдягла повну форму Моркара: чорна шкіра, амулети з обсидіану, прихована зброя.
Серінн у срібній масці виглядала зовсім іншою: більше не примхава принцеса, а тінь, відблиск вогню, готовий запалати.

Попереду чекала скарбниця під троном.
Перша перепона.
Перший ключ.
Перший крок до Брами, що не пам’ятає світла.