Глава XI. Кров і Прах

Вранці Ліссу викликали до Зали Чорних Дзеркал.
Саме ім’я цього місця вже було вироком. Сюди не ходили навіть принци імперії. Сюди кидали, немов у прірву, і вже сам факт запрошення означав: твоя доля віднині не належить тобі.

Зала була величезною. Стеля губилася високо в темряві, колони з чорного каменю підіймалися, мов кістки велетня, а між ними стояли десятки дзеркал. Вони були вкриті павутиною й пилом, але відбивали щось не зовсім правильне. У кожному дзеркалі Лісса бачила себе — проте ніколи повністю. То обличчя було стерте, то тінь обривалася, то очі світилися чужим світлом.

Їй здалося, що дзеркала не відображають, а спостерігають.

Посеред зали, де зійшлися відбитки й темрява, стояв Аркхар. Його постать нагадувала чорний обеліск — висока, непорушна, холодна. Поруч — троє старших із Ради Моркарів, їхні обличчя ховали глибокі каптури.

— Ліссо, — його голос лунав низько й глухо, наче камінь, що котиться під землею. — Ти й твоя підопічна обрані свідками ритуалу.

— Чому ми? — спитала вона, хоч і знала, що питанням кидає виклик.

Один зі старших підняв голову. Його очі світилися, як попіл у темряві.
— Бо кров завжди сама шукає свою історію, — відповів він. Слова прозвучали як вирок, не як пояснення.

Їх вели коридорами, яких Лісса ніколи не бачила, хоча думала, що знає цей палац. Сходи спускалися все нижче, кожен крок віддавався у скронях глухим ударом. Повітря ставало важчим, з’явився запах попелу й старого металу. Наче сама земля пам’ятала пролиту кров.

Врешті вони вийшли до круглої зали, викладеної плитами темного обсидіану. У центрі височів жертовник. Чорний, мов шматок нічного неба, оповитий ланцюгами, він здавався живим. На стінах мерехтіли руни, і їхнє світло було кривавим.

Серінн ішла поруч, стискаючи пальці так сильно, що кісточки побіліли. Вона була горда, але зараз у її очах світився страх.

— Що це за місце? — прошепотіла вона.

Аркхар посміхнувся, й ця усмішка була схожа на лезо, що торкається горла.
— Це місце, де клан Моркар розмовляє з мертвими.

Старші зняли каптури, і Лісса відчула запах — залізо, попіл і щось старше за сам час. На їхніх скронях темніли печатки тіні. Вони пульсували слабким світлом, наче живі.

Слова стародавньою мовою зірвалися з їхніх уст. Вони текли холодними хвилями, розбиваючись об камінь, стискаючи груди. Лісса ловила уривки: «Кров корони… серце вогню… пробудження тіні…»

Коли Аркхар поклав на жертовник ніж із чорної сталі, Серінн зробила крок назад. Її плечі тремтіли, хоча вона намагалася стояти рівно.

— Ліссо… — її голос зрадницьки затремтів.

— Спокійно. Я тут, — відповіла та. Але сама тримала руку на руків’ї клинка, ніби єдиним порятунком була сталь.

Ніж торкнувся каменю. Зала здригнулася. По стінах побігли хвилі червоного світла, руни спалахнули, і з жертовника піднялася примара.

Стародавній імператор. Напівпрозора фігура в короні з трьома променями, що були розламані навпіл. Його очі світилися темно-червоним, а голос лунав не зовні — він заповнив їхні голови.

— Дитя третьої гілки… твоє серце — печатка й ключ.
— Якщо ти впадеш, імперія впаде разом із тобою.
— Якщо ж ти запалаєш, кров поглине все.

Серінн застигла. Її руки тремтіли, а губи розкрилися в безмовному питанні.
— Це… про мене? — прошепотіла вона.

Лісса відчувала, як холод стискає її груди. Так, це було про неї. Але вголос вона не зізналася.

Та ритуал не завершився. Примара мала зникнути, але замість цього вона почала сходити зі свого місця. Її тінь розтікалася по плитах, утворюючи чорний знак. Той спалахнув червоним, як рана.

Аркхар різко кинувся вперед, схопив Серінн за зап’ястя. Його очі світилися попелом, а голос загримів:
— Ти підеш зі мною.

Лісса відштовхнула його руку. Її тіло діяло швидше за думку.

Аркхар нахилився ближче. Його холодна маска тріснула на мить — у погляді з’явився голод.
— Не втручайся, тінь. Це не твоя воля.

— Відтепер — моя, — відповіла вона, і клинок у її руці блиснув, кидаючи відблиски на руни.

Камінь тріснув. Із жертовника вирвався потік світла й тіні водночас. Серінн скрикнула і знепритомніла, але Лісса встигла підхопити її. На шкірі принцеси проступив новий знак — срібна спіраль, що пульсувала, як серце.

Старші мовчали. Їхні обличчя були білі, мов віск, і в очах світився справжній жах. Вони знали, що сталося.

Аркхар довго дивився на них, його погляд був холодний, мов лід у венах.
— Почалася війна, — сказав він, і в його голосі бриніло щось схоже на насолоду.

Тієї ночі Лісса вперше зрозуміла: клан Моркар не просто охороняє імператора. Вони його створили. Вони годували його тінями, зв’язували кров’ю, щоб тримати владу.
А тепер Серінн — ключ, який вони не можуть контролювати.

Відтепер усі сили імперії або захищатимуть її… або полюватимуть на неї.