Глава X. Серце підземель

Ніч була надто тихою. Лісса прокинулася від відчуття чужого шурхоту.
Серінн сиділа біля вікна й прошепотіла:
— Він поставив за мною тінь. Я відчуваю його скрізь. Навіть у стінах.

Лісса накинула плащ. Вони рушили вниз старими сходами, про які знали одиниці.

Підземелля було іншим світом: камінь, вкритий давніми символами, запах вологи й металу. І часом Ліссі здавалося, що коридори дихають.

Вони дійшли до арки з вирізаним написом:
"Тільки тінь може пройти, але тінь мусить пам’ятати ім’я світла."

— Що це означає? — Серінн тремтіла.
— Що тут ховають не лише кістки.

І саме тоді темрява напала. Троє в масках. Їхні рухи були точними, наче вони вчилися в тій самій школі, що й Лісса.

Бій був тихим: удари, ковзання, короткі хрипи. Лісса рубала швидко, як тінь, і коли останній ворог упав, пролунали слова:
— Вона — ключ.

Прохід відкрився сам. У центрі зали стояв чорний кристал, обвитий срібними жилами. Серінн торкнулася — і він засвітився червоним.

— Ліссо… він відчуває мене.
— Не чіпай! — різко крикнула вона.

На стінах сяяли написи:
"Кров корони — ключ."
"Дитя третьої гілки тримає шлях."
"Тінь не врятує світло, якщо світло стане вогнем."

Серінн тремтіла:
— Це про мене…
— Це про війну, яку вони готують, — відповіла Лісса.

Кристал зашепотів. Слова чужої мови лягали в мозок холодними ножами. Земля здригнулася. Вони вибігли, двері грюкнули самі.

І коли вони піднялися нагору, в коридорі на них уже чекав Аркхар.
Його усмішка була тонкою, як лезо.
— Гарна ніч для прогулянок, чи не так?

Лісса побачила червоний відблиск у його очах.
І зрозуміла: він знає.