Глава IX. Гра без правил

Того ранку палац Моркарів став іншим.
Коридори були задушливими, слуги пересувалися пошепки, наче боялися потривожити щось невидиме.

Аркхар прибув. Його супроводжували шість чорних вершників — високі, у плащах кольору попелу. Сам князь здавався створеним із каменю та ночі: плечистий, суворий, обличчя гостре, мов вирізане лезом. Його очі були сірими, як попіл після пожежі, але в них жила тиша, здатна давити сильніше, ніж крик.

Імператор зустрів його як союзника. Офіційно Аркхар прибув зміцнити північні кордони. Неофіційно — кожен у залі відчував: він привіз із собою власну війну.

— Ваше величносте, — його голос був низьким, із металевим відблиском. — Я прибув із миром.
— Мир — це розкіш, — сухо відповів імператор. — Але хай буде так.

Весь час ради Аркхар не відводив погляду від Лісси. Не на Серінн, не на трон. На неї. Його погляд ковзав по ній, немов роздягав, немов заглядав глибше, ніж вона дозволяла.

І він промовив:
— Дехто з ваших охоронців занадто відданий.

— У наш час відданість — рідкість, — відповів імператор.
— Або небезпека, — тихо поправив Аркхар. Його усмішка була, як лезо, що ховається у темряві.

Після ради він перехопив Ліссу в коридорі. Став так, що світло падало ззаду, ховаючи його обличчя в напівтіні.

— Ліссо, — він вимовив її ім’я так, ніби смакував. — Ти добре тримаєш клинок. Але клинок — це лише інструмент.
— Моє завдання — захищати, — відповіла вона рівно.
— Ні. Твоє завдання — служити. А це різні речі.

Він наблизився, і вона відчула запах — холод заліза, дим і щось інше… старе, наче кров на камені.

— Ти врятувала її на даху, — прошепотів він. — Я знаю навіть те, що ви намагаєтесь приховати.
— Ви стежите за нами?
— Я стежу за всіма.

Його пальці торкнулися стіни біля її плеча.
— Якщо ти не відступиш, — його голос знизився, перетворившись на хижий шепіт, — ти станеш частиною гри, де виживають лише монстри.

Вночі Лісса знову піднялася на дах. Місто розтікалося килимом вогнів. Серінн сіла поруч, мовчала, а тоді запитала:
— Що він хотів?
— Попередити.
— Попередити чи залякати?
— Це одне й те саме.

Її очі спалахнули відбиттям вогнів.
— Я не хочу бути ключем.
— Ми не обираємо, ким нас зробили. Але ми обираємо, що робити з цим.

Вітер поніс їхні слова у ніч, де вже народжувалася буря.

Того ранку палац Моркарів став іншим.
Коридори були задушливими, слуги пересувалися пошепки, наче боялися потривожити щось невидиме.

Аркхар прибув. Його супроводжували шість чорних вершників — високі, у плащах кольору попелу. Сам князь здавався створеним із каменю та ночі: плечистий, суворий, обличчя гостре, мов вирізане лезом. Його очі були сірими, як попіл після пожежі, але в них жила тиша, здатна давити сильніше, ніж крик.

Імператор зустрів його як союзника. Офіційно Аркхар прибув зміцнити північні кордони. Неофіційно — кожен у залі відчував: він привіз із собою власну війну.

— Ваше величносте, — його голос був низьким, із металевим відблиском. — Я прибув із миром.
— Мир — це розкіш, — сухо відповів імператор. — Але хай буде так.

Весь час ради Аркхар не відводив погляду від Лісси. Не на Серінн, не на трон. На неї. Його погляд ковзав по ній, немов роздягав, немов заглядав глибше, ніж вона дозволяла.

І він промовив:
— Дехто з ваших охоронців занадто відданий.

— У наш час відданість — рідкість, — відповів імператор.
— Або небезпека, — тихо поправив Аркхар. Його усмішка була, як лезо, що ховається у темряві.

Після ради він перехопив Ліссу в коридорі. Став так, що світло падало ззаду, ховаючи його обличчя в напівтіні.

— Ліссо, — він вимовив її ім’я так, ніби смакував. — Ти добре тримаєш клинок. Але клинок — це лише інструмент.
— Моє завдання — захищати, — відповіла вона рівно.
— Ні. Твоє завдання — служити. А це різні речі.

Він наблизився, і вона відчула запах — холод заліза, дим і щось інше… старе, наче кров на камені.

— Ти врятувала її на даху, — прошепотів він. — Я знаю навіть те, що ви намагаєтесь приховати.
— Ви стежите за нами?
— Я стежу за всіма.

Його пальці торкнулися стіни біля її плеча.
— Якщо ти не відступиш, — його голос знизився, перетворившись на хижий шепіт, — ти станеш частиною гри, де виживають лише монстри.

Вночі Лісса знову піднялася на дах. Місто розтікалося килимом вогнів. Серінн сіла поруч, мовчала, а тоді запитала:
— Що він хотів?
— Попередити.
— Попередити чи залякати?
— Це одне й те саме.

Її очі спалахнули відбиттям вогнів.
— Я не хочу бути ключем.
— Ми не обираємо, ким нас зробили. Але ми обираємо, що робити з цим.

Вітер поніс їхні слова у ніч, де вже народжувалася буря.