Глава VIII. Полонений і тінь

Після нічного нападу палац більше не спав.
Навіть стіни здавалися пильними, наче слухали кожен подих.
Коридори кишіли чужими людьми: імператорські вартові, радники, охоронці інших кланів. Довіра розтанула разом із першими краплями крові на мармурових плитах.

Та серед цього хаосу Лісса знайшла одного, хто вижив.
Нападник лежав під заваленим склепінням, задихаючись від болю, з пробитим плечем. Його дихання було глухим, схожим на стогін пораненого звіра.

Серінн злякано прошепотіла:
— Треба кликати лікаря…
— Ні, — різко відрізала Лісса. — Якщо лікарі його побачать, радники теж. І він зникне ще до світанку.

— Ти збираєшся його…? — в голосі Серінн було і страх, і цікавість.
— Я збираюся дізнатися, хто послав його сюди.

Вони перетягли нападника в старе підземелля. Це була кімната для катувань, яку ніхто не використовував десятки років. Повітря тут було застиглим і важким, із запахом цвілі та іржі, що їв легені. Стіни вкривали темні плями, пам’ять минулих мук. Серінн здригнулася — цей холод ліз під шкіру.

Коли нападник прийшов до тями, його очі світилися чорним полум’ям. Він мовчав, навіть коли Лісса поклала перед ним кинджал.

— Ти загинеш повільно, — її голос був тихим, але від цього ще страшнішим. — А якщо скажеш ім’я — загинеш швидко.

Він посміхнувся кривавими губами:
— Ми — тіні. У тіней немає імен.

Серінн спостерігала, стискаючи кулаки так, що пальці біліли. Вона вперше бачила Ліссу такою — не охоронцем, а хижаком. Кожен її рух був точним, небезпечним, наче вбивство вже сталося, а тіло нападника просто ще не встигло впасти.

— Якщо ми тіні, — прошепотіла Лісса, нахиляючись, — то я — глибша за твою.

Вона раптово встромила клинок у стіл, так близько, що тріска полетіла з-під пальців в’язня. Той здригнувся — і цього вистачило, щоб зрозуміти: страх уже проник у його серце.

— Хто твій господар? — голос Лісси став крижаним.
Нападник мовчав. Тільки стиснув зуби, доки губи не потекли кров’ю.

Вона натиснула на його поранене плече.
Той задихнувся й нарешті прохрипів:
— Аркхар.

Ім’я впало, мов камінь у прірву.
Серінн різко підняла погляд на Ліссу. Вони обидві знали це ім’я.

Аркхар — князь Півночі, лорд клану, який присягнув імператору. Але вже давно шепотіли, що він веде власну гру.

— Він хоче Серінн, — видихнув нападник. І в його очах нарешті промайнув щирий страх. — Вона — ключ.

— Ключ до чого? — голос принцеси здригнувся.

Але замість відповіді він раптово засміявся. І, ривком смикнувши голову, закусив власний язик. Кров хлинула з рота, і за кілька секунд він завмер.

— Ліссо… — голос Серінн тремтів. — Що… це було?

— Змова, — холодно відповіла вона.

— Але ти… ти дозволила йому… — принцеса не знаходила слів.
— Я дозволила йому вибрати.
— Це було катування! — вигукнула Серінн.

Лісса мовчала. Її очі стали порожніми, мов крига. Але всередині кипів вогонь. Аркхар не діяв сам. І тепер Серінн була в самому центрі гри, чиї правила писали невидимі руки.

Тієї ночі Лісса стояла на даху, дивлячись на місто, де горіли багаття охорони. Далеко за рікою ховалися в тумані чорні вежі Аркхара. Вітер ніс запах диму й попелу.

— Гра почалася, — прошепотіла вона. — Але я більше не пішака.

Серінн підійшла безшумно, її погляд був твердим.
— Якщо я — ключ… ми разом знайдемо, які двері він відкриває.

Лісса вперше дозволила собі усмішку.
Вони обрали власний шлях.
Але над ними вже збиралися бурі.