Глава VI. Підготовка до конфлікту

Імперія хиталася, мов розколота крига над темною прірвою.
Зовнішні вороги збирали армії, у прикордонних містах гарнізони зникали без сліду, а в самому серці палацу кипіла невидима війна.

Радники шепотілися в тінях коридорів, ніби самі боялися власних голосів. Кожне слово ховали під покровом державних таємниць, кожен крок здавався зрадою. Всі чекали того моменту, коли влада похитнеться, щоб встромити свій кинджал у спину слабшому.

Лісса відчувала це всім тілом. Погляди ставали довшими, слова — різкішими, а тиша — важчою. Навіть повітря пахло пасткою.
Вона знала: ворогів тут більше, ніж друзів. Кожен охоронець міг виявитися шпигуном, кожен радник — зрадником.

Але найгірше — сама Серінн стала мішенню. Вона ще не усвідомлювала, наскільки близько смерть стоїть біля неї. Лісса — усвідомлювала. І це палило її зсередини.

Вони почали тренуватися ночами, у тиші, подалі від чужих очей.
Серінн училася мислити, як тінь: чути шурхіт дошки під ногою, відчувати подих небезпеки, ще до того як блисне клинок. Її рухи ставали стриманими, подих — рівним, погляд — холоднішим.
Принцеса, яку всі вважали беззахисною, навчалася виживати.

А Лісса — навчалася від неї.
Серінн змушувала бачити більше, ніж просто ворогів. Більше, ніж ціль.

— Кожен, хто тримає меч, теж когось захищає, — сказала вона одного разу. — Навіть наш ворог колись був чиєюсь дитиною.

Лісса відмахувалася. Але ці слова не зникали. Вони проникали в неї, як вода в тріщини каменю, роз’їдаючи кригу, яку вбивали в неї роками.

Їхній союз був дивним. Світло й тінь, що вперше торкнулися одне одного.
Уночі вони розігрували сценарії змови: втечі через таємні ходи, бої у вузьких галереях, сутички з ворогами в темряві.
Серінн падала, вставала, знову падала — і навчалася тримати кинджал так, щоб у тремтячих руках він здавався продовженням її пальців.

А Лісса вперше дозволила собі бути не лише охоронцем. Вона була наставницею. І щоночі, після кожного тренування, тиша між ними ставала густішою. Тиша, що не була порожнечею — радше небезпекою.

І що ближче було до Великої ради, то важче дихалося. Повітря гусло, як перед грозою.
Погляди охоронців холоднішали, наче чекали сигналу, про який Лісса не знала. Вона відчувала: хтось хоче, щоб вона зламалася. Хтось чекає, коли вона зробить помилку.

А може, й не лише вона.

Серінн бачила цей тиск, але не ховалася. Навпаки — усміхалася тихо, вперто, її усмішка була викликом цілому світу.
— Якщо вони хочуть темряви… ми принесемо їм світло. Разом.

Лісса хотіла сказати, що світло тут гине першим. Але промовчала.
Вперше за життя вона не почувалася самотньою.
І саме це лякало найбільше.