Глава V. Перша справжня загроза

В останні дні повітря в палаці було важким, наче хтось розсипав у ньому попіл і тіні. Кожен подих давався із гіркуватим присмаком тривоги. Лісса бачила те, чого інші воліли не помічати: погляди вартових ставали настороженими, кроки в коридорах — занадто чужими, а в підземних ходах ширилися чутки про зниклих солдатів.

Двоє охоронців пропали без сліду. Жодного крику. Жодного тіла. Тиша була страшнішою за крики.

Серінн тим часом змінювалася. Її дух ріс, як вогонь, що нарешті отримав повітря. Вона ставала сміливішою, гострішою, і в її голосі дедалі частіше звучала відверта непокора. Вона говорила про світло за мурами, про людей, що живуть не під тягарем імперії, а під небом, відкритим і справжнім.

— У тебе очі не такі холодні, як у решти, — сказала вона якось, упиваючись її поглядом. — Це означає, що ти ще здатна бачити більше, ніж накази.

Лісса мовчала. Її пальці вп’ялися в долоні так сильно, що нігті залишили кроваві сліди. Вона мала бути каменем. Та камінь тріскався.

І тоді ніч розірвав глухий гуркіт. Крик охоронця — короткий, урваний, як подих перед смертю. Потім знову — тиша.

Тривога.

Лісса прокинулася ще до того, як задзвонили дзвони. Вона знала: це не випадковість. І справді — тіні вже ковзали коридорами палацу. Вони рухалися надто точно, надто холодно. Це не були голодні найманці. Це була робота сильних, навчених рук. І вона знала — прийшли саме по Серінн.

Вона вихопила принцесу з покоїв, міцно стискаючи її зап’ястя, і повела вузьким ходом. Тиша була задушливою, серце билося в такт кожному кроку.

Двоє нападників з’явилися, мов вирізані з самої темряви.

Бій спалахнув, як блискавка.
Розворот.
Удар ліктем під ребра.
Кидок — і тіло першого з гуркотом розбилося об стіну.
Другий майже зник у тіні… але повернувся.

І холодне лезо вперлося в горло Серінн. Нападник тримав її, як щит.

— Відійди, або вона помре, — прошипів він, його голос пахнув могилою.

У голові Лісси заговорили привиди минулого: «Тілоохоронець служить клану. Якщо загроза надто велика — жертву можна втратити».

Її тіло палало від бажання вдарити.
Її розум шепотів: відпусти.

Серінн дивилася прямо у її очі. Там не було благання. Лише довіра.

— Ліссо… — прошепотіла вона.

І тоді Лісса зробила неможливе. Вона кинулася вперед, розрізаючи власні шанси на виживання. Блиснув клинок.

Вона відчула, як чуже лезо розрізає її плече, гарячий біль обпік тіло. Але напівкроку вистачило. Її сталь знайшла нападника першою.

Він упав без звуку.

Серінн була жива.

Коли охоронці нарешті примчали, усе вже було скінчено. Лише холодний камінь, забруднений кров’ю, і мертве тіло, яке ніхто не оплакуватиме.

Даган дивився на неї довго, крізь неї.
— Ти ризикнула даремно, — нарешті сказав він. — Ти мала б залишити дівчину.

— Я виконала своє завдання, — відповіла Лісса. Але цього разу її голос був теплим. У ньому жила людина, а не тінь.

Серінн стояла поруч. Її пальці ледь торкнулися руки Лісси. Це не була подяка. Це була обіцянка.

Лісса знала: вона перейшла межу.
Дороги назад не буде.