Глава IV. На краю даху

Ніч була важкою, глухою, сповненою шепотів міста за мурами палацу. Вітер носив ці відголоски, ніби самі вулиці говорили крізь камінь і залізо: далекі крики, дзвін келихів, ритм життя, якого вони не торкалися.

Лісса спала неспокійно. Сон був уривчастим, у ньому плелися обличчя наставників і крики тих, хто не вижив. І саме тоді різкий шелест розрізав темряву. Тихі кроки. Легкі, але поспішні.

Хтось ішов.

Вона підхопилася миттєво, так, як її вчили — безшумно, мов лезо, що вихопили з піхов. Серце билося рівно, але всередині стискалося від холодного усвідомлення: її застали зненацька. Це — слабкість. І все ж сталося саме це.

Відчинені двері. Ледь жевріючий відблиск свічки. Вузькі сходи, що вели на дах, ковтали кроки юної постаті.

Серінн.

— Зупинись, — голос Лісси був холодний, як сталь у темряві.

Але Серінн навіть не озирнулася. Її тонке тіло майже ковзало сходами вгору, немов сама тінь виривалася на волю.

Дах палацу був слизьким від нічної роси. Камінь холодив ноги крізь тонку шкіру чобіт. Вітер рвав волосся з обличчя, шарпав гобелени на баштах, приносив запах диму й далекого моря. Небо було низьке й темне, розписане розсипом тьмяних вогнів, а місто далеко внизу сяяло сотнею живих вікон.

Серінн стояла на самому краю. Її руки були розкинуті вперед, наче вона хотіла торкнутися цього сяйва.

— Подивись, Ліссо… — її голос зривався від хвилювання, як полум’я на вітрі. — Воно живе! Там люди сміються, кричать, дихають… Вони справжні! А ми тут, у клітці, лише граємо в тіні!

Її очі світилися відблисками міських вогнів, а усмішка була гострою й небезпечною, але водночас беззахисною. Вона виглядала дівчиною, що жадає життя, а не принцесою, яку тримають у клітці.

І тоді Серінн зробила крок уперед.

Камінь був слизьким.
Короткий звук — шурхіт підошви.
Тіло похитнулося.

Світ нахилився. Прірва під ногами розкрилася сотнею вогнів унизу.

Мить.

Лісса встигла. Її пальці схопили зап’ясток Серінн і стиснули з такою силою, що та здригнулася від болю.

У голові Лісси лунав холодний наказ наставників: «Охоронець не ризикує даремно. Хто сам шукає смерть — нехай знайде її сам».

Але перед нею була не донька імператора. Не примхлива дитина з владної родини. Перед нею була дівчина. Жива. Перелякана. Беззахисна.

Лісса тягнула її з усіх сил. М’язи горіли, коліна рвалися об камінь, вітер бив у лице, але вона не відпустила. Її пальці були залізними кайданами, її рішення — міцнішим за всі накази Школи.

І нарешті Серінн опинилася поруч. Вона важко дихала, очі блищали від сліз, що текли щоками, та все ще усміхалася — тихо, нервово, майже беззвучно.

Вони сиділи на холодних плитах, притиснувшись спинами до стіни башти. Серінн тремтіла всім тілом, але знову сміялася — так, наче сміх був її єдиною зброєю проти страху.

— Ти врятувала мене, — прошепотіла вона, вдивляючись у темряву. — Хоча могла… відпустити. Чому?

Лісса мовчала. Вона й сама не знала відповіді. Всередині щось горіло — нове, небезпечне, заборонене. Вона відчула, що вперше за багато років зробила щось не за наказом.

Вперше Лісса зрозуміла: служба — це не лише виконання команд. Це щось більше.

Вітер розвівав їхнє волосся, плутаючи пасма, а далеко внизу місто жило своїм життям. Таке близьке, таке жадане й водночас недосяжне.