Розділ III. Перші випробування

Але справжнє випробування чекало вночі.

Тіні прийшли — не вороги імперії, а дрібні найманці, контрабандисти, ті, хто прагнув швидкого золота й недооцінив охорону Моркарів. Вони проникли у двір тихо, мов тіні серед тіней. Але Лісса була навчена чути навіть подих.

Вона діяла безшумно. Її клинок співав у темряві, мов холодний шепіт смерті. Кожен рух був точним, відпрацьованим. Вона різала горло, перш ніж нападник встигав побачити її обличчя. Вона ковзала між ними, наче сама ніч, залишаючи по собі лише падаючі тіла.

За її спиною стояла Серінн. Бліда, мов мармур. Її очі були широко розкриті — в них змішувалися страх і захоплення, відраза й трепет.

— Ти мовчазна смерть, — прошепотіла вона, коли останнє тіло впало на землю.

Лісса не відповіла. Вона витерла клинок, дивилася на темряву й відчувала дивне порожнє відлуння всередині. Не гордість. Не полегшення. Лише холодна порожнеча, що стискала серце, немов крижані пальці.

Вранці Серінн не витримала мовчання.

— Вони ж були людьми, — її голос тремтів, але не від страху, а від наполегливості. — Ти це розумієш?

— Вони були загрозою, — відповіла Лісса, не відводячи погляду.

— Але ти… нічого не відчула? Жодного жалю?

Її питання зависло у тиші, наче ніж, що чекає удару.

Лісса мовчала. У школі їх учили: жаль — це слабкість. Вона жила цими словами десять років. Але вперше вони здалися їй крихкими, як тонке скло, що ось-ось трісне.

Тієї ночі вона сиділа в темряві своїх покоїв, стискаючи руки так сильно, що кістки боліли. Перед очима знову й знову вставали обличчя вбитих — не як ворогів, не як цілей, а як людей. І тоді вона зрозуміла: щось змінилося.

Вперше за багато років вона почала відчувати.