Глава II. Перші дні

Коридори палацу дихали холодом і прихованою загрозою. Камінь стін був наче живий: він ловив і повертав кожен звук, і навіть найобережніший крок луною віддавався в тиші, ніби чужі вуха вже слухали. Лісса рухалася зосереджено, і все ж не могла позбутися відчуття, що самі стіни дивляться на неї. Старші охоронці кидали на неї важкі погляди — у них читалася недовіра й навіть легка ворожість. Для них вона була надто молода, надто тиха, надто чужа, щоби стати частиною їхнього кола.

Та Лісса відповідала поглядам холодною стриманістю. Вона вбирала в себе кожну деталь: розташування балконів, небезпечні тіні в арках, мертві зони біля колон. У школі її навчили бачити світ як карту загроз, і палац Моркарів не був винятком. Кожен крок тут міг стати останнім, якщо не знати, де заховалася небезпека.

Одного дня кремезний охоронець із глибоким рубцем на щоці, Даган, різко перегородив їй шлях біля сходів.
— Нова тінь, так? — його голос глухо відлунював, мов камінь, кинутий у криницю.
— Лісса, — коротко відповіла вона.
— Подивимось, скільки витримаєш. Тут не школа. Тут — імператорська кров. Помилишся — і тебе ніхто не пожаліє.

Його слова були не стільки попередженням, скільки випробуванням. Лісса лише кивнула. Вона знала правила — тінь не виправдовується і не сперечається. Вона мовчки доводить свою ціну.

Серінн, молодша донька імператора, була протилежністю цих кам’яних стін. Її дух рвався назовні, попри всі замки. Вона питала занадто багато, сміялася занадто вільно, дивилася на світ так, ніби прагнула вирвати його з пазурів тьми. Для неї палац був в’язницею, і вона шукала щілини, крізь які можна вдихнути життя.

— Ти моя тінь, — сказала вона одного разу, вдивляючись у Ліссу так, ніби шукала в її очах більше, ніж відповідь. — Але ж тінь не має голосу, правда?
— Мій голос — твоя безпека, — твердо відповіла Лісса.
— А твоя безпека? Що її оберігає?

Її слова були наче легкий дотик, що боляче вдарив у найглибшу тріщину. Лісса мовчала, але всередині щось зрушилося.

Уночі, на третій день служби, вона прокинулася від тихого скрипу дверей. Сліди босих ніг вели вгору, до вузьких сходів. Вона знала, хто це.

Серінн.

Вона застала її біля крихітного вікна, що виходило на дах.
— Що ти робиш? — голос Лісси був тихим, мов загострене лезо.
— Я хочу побачити місто, — прошепотіла Серінн, очі горіли нетерплячим вогнем. — Я живу тут, але його не знаю.

Лісса схопила її за зап’ясток.
— Це небезпечно. Якщо хтось дізнається — винною буду я.
— А якщо ніхто не дізнається? — її погляд світився не зухвалістю, а жадобою життя, такою сильною, що Лісса відчула цей голод, як власний.

На мить вона завмерла. У школі за такий вчинок — батіг. Але тут, під крижаним нічним вітром, вона зрозуміла: перед нею не капризна донька імператора, а дівчина, яка задихається без свободи. Це був не виклик — це був крик душі.

Вона не відпустила Серінн, але й не сварила. Лише мовчки повела її назад, крок за кроком, наче тінь, що не кидає докорів.

— Ти інша, ніж я думала, — прошепотіла Серінн на сходах, і в її голосі вперше звучало тепло.

Лісса не відповіла. Але в серці вперше з’явився сумнів: чи справді обов’язок охороняти означає лише стримувати?