Частина II. Тінь і Світло Глава I. Початок служби

Десять років випробувань. Десять років болю, голоду, крику, що застряг у горлі, й ночей без сну. Десять років, коли дитинство стирали з пам’яті батогом, а кожна нова доба починалася з випробування й закінчувалася приниженням або болем.І ось настав день випуску.Чорний двір школи був залитий тінню. Здавалося, самі стіни готувалися поглинути тих, хто наважився пережити десятиріччя темряви. Вітер гнав запах попелу від далеких вогнищ, і він змішувався з гіркуватим присмаком металу, що в’ївся в камінь. Повітря було важким, мов свідком страждань, що відлунювали тут десятиліттями.Їх залишилося лише п’ятнадцятеро. З кількох сотень новачків, яких колись завели крізь чорну браму. Решта розчинилися — у темряві тренувань, під землею, під водою, під клинками наставників. Тіла одних так і залишилися гнити в підземних комірках, інші щезли без сліду. У Школі не було могил і не було жалю. Лише ті, хто вистояв, могли стояти сьогодні на цьому дворі.Без урочистостей. Без промов. Тут ніхто не вмів святкувати. Лише холодний метал печатки на зап’ясті: чорний знак тіні, що обпік шкіру, ніби нагадував, що цей слід незмивний. Відтепер вони належали клану Моркар — тілом, духом і кров’ю.Лісса стояла рівно, не ворухнувшись. Обличчя її було каменем, як і наказували всі роки навчання. Але всередині — лише порожнеча. Вона не відчувала ані перемоги, ані полегшення. Не було й радості, адже ніщо в цьому місці не народжувало радості. Лише усвідомлення: свободи більше немає. Є лише новий ланцюг, ще важчий за попередній.Старший воєначальник ступив уперед. Його чорний плащ тремтів у подиху вітру. Коли він заговорив, його голос був різким, мов удар клинка по каменю:— Ліссо, випускнице Школи Тіні. Віднині ти — особистий тілоохоронець молодшої доньки імператора. Її ім’я — Серінн Моркар. Її життя важливіше за твоє.Слова були формальні, проте в кожній літері дзвеніла прихована загроза. Лісса розуміла: посада тілоохоронця — не нагорода. Це пастка, випробування іншого ґатунку. Тут не батіг і не холод тренувальних камер випробовуватимуть її. Тут — політика, інтриги, підступи й небезпеки, які не завжди видно в темряві.Палац Моркарів не мав нічого спільного зі Школою. Жодних криків наставників, жодного запаху поту й крові, що в’ївся в камінь. Але тиша, що панувала тут, була навіть гіршою. Вона була густою, липкою, наче жива істота, яка вчепилася в горло й давила, не дозволяючи дихати. У цій тиші здавалося, що навіть думки мають звук, і будь-яка необережна — буде почута. Камінь стін дихав холодом. Чорні гобелени з гербом клану — срібною змією, що кусає власний хвіст, — дивилися на кожного, мов живі очі. У цій залі навіть тканина видавалася хижою.Її перша зустріч із Серінн стала несподіванкою. Молодша донька імператора була всього на кілька років молодша за Ліссу. Тонкі риси, погляд, у якому світилася іскра непокори, й усмішка, гостра, як лезо. Серінн дивилася на неї не як на охоронця, а як на таємницю, яку хотілося розгадати.— Ти моя тінь? — у голосі Серінн звучала і допитливість, і прихована зухвалість.
— Так, пані, — коротко відповіла Лісса, тримаючи рівний тон.
— Тоді ходи так, щоб я не бачила тебе, але завжди відчувала.У цій першій команді вже відчувалася прірва, яка розділить і водночас поєднає їхні долі.Тієї ночі Лісса сиділа на даху палацу. Над Тенебрією висіло важке небо, розірване тьмяними червоними вогнями, які блимали вдалині, наче жарини, що не згасають. Башти імператорського дому здіймалися над містом, мов кігті хижака, готового схопити й розірвати будь-кого, хто посміє підняти голову.Вона знала: десять років навчання були лише прологом.
Справжня історія починалася зараз.