Глава X. Останнє випробування

Останній рік називали Роком тіні. Тут вирішувалося все: чи стане учень повноцінним воїном клану, чи його ім’я зітруть із пам’яті, як ніби його ніколи не існувало.

Наставники мовчки привели Лісу у холодну камеру. Там стояла Кариса. Її руки були скуті, погляд твердий, але не випрошував пощади. Тиша висіла важким каменем.

— Вибір простий, — голос старшого наставника різав повітря. — Ти можеш жити, якщо забереш її життя. Або вона живе — і ти гинеш. Тінь не вагається.

Серце Ліси билося шалено. У пам’яті миготіли роки, проведені з Карисою: коли вони дихали в унісон, коли разом падали у пастки, виживаючи серед отруйних змій. Кариса була не просто подругою — вона була другою половиною її тіні.

Рука Ліси тремтіла над кинджалом. Кожна м’яз кричала: вбити — значить вижити. Але серце, якого тут не мало бути, бунтувало. Вона дивилася на Карису і бачила себе у дзеркалі.

Тиша у камері стала щільнішою за каміння. Кожен вдих звучав, як відлуння у вічності. Наставники чекали. Їхні погляди, як холодні леза, врізалися в душу.

І тоді Ліса зробила крок, який ніхто не очікував. Вона впала на коліна, кинула кинджал на землю і промовила голосно:

— Я не вибираю. Ми будемо жити обидві.

Старший наставник нахилився, його очі спалахнули дивним вогнем — спершу здивування, потім повага.

— Тінь, яка обминає смерть і обманює вибір, сильніша за ту, що сліпо підкоряється, — промовив він повільно. — Іноді сила справжньої тіні — у довірі.

Кариса кинулася в обійми Ліси, і в цю мить кам’яні стіни Ордену здалися трохи меншими, а світ — не таким холодним.

Тут завершилось десятиріччя: більшість учнів вийшли самотніми тінями, але Ліса і Кариса винесли зі школи інше — тінь, що здатна довіряти, і силу, яка не боїться вибору. Їхні імена стали винятком у суворих хроніках школи.

Вони не просто вижили. Вони залишили людяність у темряві і навчилися, що справжня тінь не вбиває друзів, а оберігає їх.