Глава VII. Аскеза духу

Першого дня наставники завели дітей у темну залу без вікон. Лише свічка горіла посередині, кидаючи мерехтливі тіні на стіни.

— Ви вчилися керувати тілом, — промовив старший наставник, його голос луною прокотився по каменю. — Тепер навчіться керувати собою. Бо той, хто не володіє собою, не зможе володіти тінню.

Дітей садили в позу нерухомості та змушували сидіти годинами. Будь-який рух — кара. Очі мали бути закриті, думки — мовчазні. Спершу діти крутилися, хиталися, падали. Наставники чекали, доки з’явиться тиша.

Ліса вперше відчула, що час розтікається, як холодна вода. День чи ніч — не мало значення. Лише її подих і тиша всередині. Кожен вдих здавався важким, серце калатало, а холод пробирав до кісток.

Потім почалися вправи на страх. Дітей закривали у підземеллях, де ледве було чути лише капання води й відлуння власних кроків. Іноді підкидали шепіт, ледь чутний стукіт, або створювали ілюзії — холодні руки, що торкалися плеча. Завдання було одне: не злякатися, не зламатися.

— Тінь не боїться темряви. Вона сама темрява, — казали наставники, і діти відчували це кожним нервом.

Перші прояви тіньової сили з’являлися саме тоді. Коли дитина витримувала абсолютний страх, у ній пробуджувалося щось нове: здатність зливатися з мороком, робити кроки так, щоб їх не чути, або тьмяніти на очах.

Ліса одного разу відчула, як її тіло розмивається. Її серце калатало, але розум залишався ясним. Наставник спостерігав і кивнув:

— Ти навчилася слухати тінь. Це початок.

Наприкінці року наставники підготували випробування: пройти через лабіринт підземель, де створювали ілюзії й лякали дітей. Дехто вибіг, кричачи; дехто плакав, стискаючи серце від страху. Ліса йшла мовчки, відчуваючи, як тьма ніби обіймає її, навчає рухатися безшумно. Вона вийшла першою, без поспіху, без помилок.

Так завершився шостий рік. Ліса зрозуміла: тіло можна зламати, але якщо дух непохитний, людина стає більшою, ніж тілом. Вона стає тінню.