Глава V. Перша зброя

На початку року кожному дитині видали короткий кинджал. Лезо було навмисно затуплене, щоб не вбити випадково, але досить гостре, щоб розрізати шкіру й залишити криваву лінію.

— Це ваше продовження, — сказав старший наставник, тримаючи свій клинок так, ніби це була частина його руки. — У тіні без зброї ти — лише здобич.

Перші тижні вони вчилися лише тримати меч правильно. Як ставити стопу, як розподіляти вагу тіла, як заховати лезо під тканиною, аби воно не блиснуло. Кожен рух повторювався десятки разів, доки м’язи не починали виконувати його без думки, самі, наче зашиті нитками в плоть.

Згодом почалися бої у парах. Спершу повільні, мов танець, удари. Лезо ледь торкалося шкіри, залишаючи подряпини. Але потім наставники прискорили темп: удари ставали різкішими, захвати жорсткішими, синці множилися з кожним днем. На руках — подряпини, на обличчях — темні плями. Крики забороняли. Лише стиск зубів і важке дихання.

— Тінь не кричить, — повторювали наставники.

Крім боїв, дітей вчили читати й писати. Але не казки і не історії. Лише короткі накази, сухі звіти. Слова мали бути такими ж холодними й точними, як удари клинка.

— Тінь не пише довгих промов, — казав наставник. — Вона лишає слід.

Найважчим випробуванням стала ніч без сну. Їх змусили тренуватися до самого світанку. Бігати, падати й знову вставати, відпрацьовувати удари, стояти нерухомо зі зброєю в руках. Повіки важчали, ноги ставали ватяними, кожен м’яз нив. Ті, хто падав, отримували удар і піднімалися знову.

До ранку більшість дітей ледь трималися на ногах. Ліса стояла, стиснувши меч так, що пальці побіліли. Очі злипалися, тіло тремтіло, але вона не впала.

Наставник підійшов до неї й промовив:

— Ти вже не просто тінь. Ти — клинок у тіні.

Так завершився четвертий рік. У руках Ліси вперше з’явилося те, що могло вбивати. І вона зрозуміла: відтепер вона мусить не лише терпіти, а й завдавати удару.