Глава IV. Аскеза тіла

Їжа стала ще біднішою. Хліб замінили рідкою кашею з води. Інколи — кілька зернин квасолі, більше для знущання, ніж для ситості.

— Насичене тіло стає ледачим. Порожнє — поважним, — промовив наставник.

Голод став постійним супутником. Спершу животи голосно бурчали, дехто нишком намагався красти крихти, дехто жував власні рукави, відчуваючи гіркоту тканини на язиці. Та з часом організм почав підкорятися новим правилам: жменька каші ставала святом, ковток води — даром, за який варто дякувати.

Потім настав холод. Їх змушували спати без одягу. Камінь під тілом забирав кожне тепло, і вранці діти прокидалися наче дерев’яні — руки й ноги майже не слухалися. Вдень їх виводили на двір, де вітер зі скель різав шкіру, і змушували стояти нерухомо, поки щелепи зводило від тремтіння.

— Тінь не мерзне, — повторював наставник. — Бо в тіні завжди холод.

Далі прийшов біль. Їм показали перші справжні випробування. Спершу — витягнути руки вперед і тримати каміння в долонях, поки пальці не зводить судомою. Потім — бігти по колу, доки ноги не підкошуються, а в легенях не ріже вогнем. Потім — вправи на рівновагу над ямою, де внизу чекали гострі кілки, що загрожували кожному необережному рухові.

За падіння не карали. Карав сам біль від падіння.

Але найстрашнішим було «випробування терням». Їх гнали через вузький коридор, стіни якого були вкриті металевими шпильками. Потрібно було рухатися повільно, відчуваючи кожен подих, кожен рух плеча. Крок за кроком. Хто поспішав — виходив обдертий і закривавлений.

Ліса йшла обережно, наче кожен м’яз став канатом, натягнутим до межі. Дихала рівно, приглушено. Її сорочка залишилася майже цілою. Тоді наставник уперше промовив:

— У тебе є терпіння. Це рідко.

Наприкінці року діти зрозуміли: тіло — лише інструмент. Його можна зламати, але воно знову підніметься, якщо є воля. А волю наставники прищеплювали їм щодня, як отруту — малими дозами, поки вона не ставала частиною крові.

Так закінчився третій рік. Тепер Ліса знала: голод, холод і біль — не вороги. Вони — супутники.