Глава II. Рік мовчання

Перші тижні тягнулися, наче вічність. Дітей будили ще до світанку — якщо те бліде світло взагалі можна було назвати світанком. У ущелині день і ніч змішувалися, а кам’яні стіни вбирали холод і повертали його в кістки. Повітря мало присмак сирості й заліза, ніби десь поруч іржавіли ланцюги.

Їх вели до зали без вікон, без вогнища. Лише факели у кутах відкидали тремтливі тіні, які, здавалося, жили своїм життям. Діти сиділи на кам’яній підлозі: ноги схрещені, руки на колінах. Наставник ходив між рядами, важкі кроки віддавали лунням, немов удари молота по каменю.

— Мовчання — ваша перша зброя, — повторював він щоранку. — Хто не вміє мовчати, той не виживе.

Спершу їх не вчили тримати меч чи ніж. Вчили тримати язик за зубами. Цілі дні вони сиділи у гнітючій тиші. За найменший звук — батіг розривав шкіру на спині або на голову виливали відро крижаної води. У темряві каменю крик звучав особливо виразно, тому біль ніколи не лишався без свідків.

Уночі багато хто тихо схлипував під тонкими ковдрами, думаючи, що їх не чують. Але наставники завжди чули. І тоді плач обертався на покарання.

Їхнє харчування було знущанням: шматок чорного хліба, який тягнув за собою присмак плісняви, і вода з металевим присмаком. Іноді — жменька каші. Ліса навчилася жувати повільно, розтираючи кожну крихту язиком, аби відтягнути момент, коли шлунок знову почне ниючий бунт.

Через кілька тижнів наставник оголосив перше випробування: день без слова. Здавалося, легке завдання. Але коли поряд сиділи такі ж змучені діти, хотілося сказати бодай одне слово — від нудьги, від страху, від самотності.

Ті, хто не витримував, отримували своє покарання: їх змушували стояти всю ніч, тримаючи в руках важкі камені. Пальці розпухали, руки тремтіли, деякі падали — тоді їх піднімали і давали ще більший тягар.

Ліса мовчала. Їй хотілося крикнути, покликати матір, але замість цього вона стискала зуби так сильно, що відчувала металевий присмак крові. Вона дивилася в темряву і вчилася ковтати свій страх, як ковтають гірку отруту.

Наприкінці року дітей чекало нове правило: тінь не боїться темряви. Їх зачиняли в підземних комірках, де не було ні світла, ні звуку. Спершу на годину. Потім на дві. Потім на всю ніч.

Багато хто бився об двері, роздирав руки в кров, кричав так, що голос зривався на хрип. Наставники чекали. Вони завжди чекали, поки дитина зламається, і лише тоді відкривали двері.

Перший раз Ліса теж мало не зірвалася. Її груди стискалися від жаху, повітря здавалося задушливим. Вона вже хотіла закричати, та вчасно впала на підлогу і притиснулася до холодного каменю. Почала рахувати удари серця. Один. Два. Три. Коли минула вічність — вона все ще рахувала.

Вона зрозуміла: страх не зникне. Але якщо мовчати — страх не почує ніхто.

Так закінчився її перший рік у школі. Вона вже не була дитиною, але ще не стала тінню.